**Щоденник**
Жінка сміялася, коли я ридав.
— Та годі тобі вити, як баба! — Наталя різко відвернулася від плити, махаючи половником. — Що за вистави влаштовуєш?
Олег сидів за кухонним столом, закривши обличчя руками. Плечі тремтіли, а між пальцями просочувалися сльози.
— Наталко, та як ти не розумієш… Це ж мати була, — прохрипів він.
— Мати, мати! — передражнила дружина, грюкнувши каструлею об стіл. — Вісімдесят чотири роки прожила — чого ще треба? Дехто й до шістдесяти не доживає.
Олег підвів на неї заплакані очі.
— Як можна так говорити? Вона ж тебе любила, як рідну.
— Любила, любила, — зневажливо фукнула Наталя. — Особливо коли вказувала, як борщ варити чи онуків годувати. Тридцять років слухала її науку.
Вона сіла навпроти, накладаючи собі юшку. Апетит не зник, хоча з похорону свекрухи минуло лише кілька годин.
— Годі вже убиватися, — сказала вона, відкушуючи хліб. — Мертвих не повернеш. Краще подумай, що з її квартирою робитимемо. Треба продавати, доки ціни не впали.
Олег рвонувся, стілець з гуркотом упав.
— Ти з глузду з’їхала! Мати ще землею не встигла прохолонути, а ти вже про гроші?
— А коли ж думати? — спокійно дожувала Наталя. — Через рік? Через п’ять? Квартира пустує, комуналка капає. Треба думати практично, Олежу.
Він схопився за голову. Останні місяці були як страшний сон: мати вмирала повільно, в болях. Щодня він їздив до лікарні, сидів біля ліжка, тримав за руку. А Наталя жодного разу не прийшла — завжди знаходила причини.
— Голова болить.
— Застудилася, щоб не заразити.
— На роботі завал.
А тепер, коли все скінчилося, їй цікаві лише гроші.
— Піду до кімнати, — сказав Олег.
— Куди це? — здивувалася дружина. — Їж, поки не охололо.
— Не можу.
— Дарма. Організму сили потрібні.
Він вийшов на балкон. Жовтневий вітер обпалював обличчя. У дворі діти грали в футбол — життя йшло своєю чергою, а в ньому все розривалося.
Мати пішла, і з нею — остання нитка до дитинства, до дому, до часу, коли хтось його справді любив. Наталя ніколи не розуміла цього. Для неї свекруха була тягарем.
Двері скрипнули.
— Заходь, замерзнеш, — подала йому чашку чаю.
Він узів її тремтячими руками.
— Скажи чесно — ти хоч трохи її любила?
Наталя знизала плечима.
— Любила, не любила… Яка вже різниця? Жили ж якось.
— “Якось”, — повторив Олег.
Дружина пильно глянула на нього.
— Тобі що — не подобається, як ми живемо?
— Не знаю, — чесно зізнався він.
Вони мовчки стояли на балконі. Наталя куталася в халат, Олег пив чай.
— А пам’ятаєш, як мати вчила тебе вареники ліпити? — раптом спитав він.
— Пам’ятаю. Набридала з настановами.
— А як раділа, коли Артемко вперше сказав “бабуся”?
— Ну і що? Усі бабусі радіють.
Він поставив порожню чашку.
— А пам’ятаєш, як ти носила їй передачу в лікарню минулого року?
Наталя змовкла. Цього не було — передачу носив він, а вона скаржилася подругам, що чоловік забув про сім’ю.
— Ходімо, холодно, — сказала вона.
Ввечері прийшов син Артем з дружиною Марічкою. Обидва були збентежені.
— Тату, як ти? — обійняв батька Артем.
— Нічого, сину.
— Шкода бабусю. Вона була добра.
— Була, — і знову ком у горлі.
Марічка незграбно переступила.
— Олеже Васильовичу, співчуття. Бабуся була чудова.
Наталя вийшла з кухні з тортом.
— Сідайте, чай питимемо.
— Мам, може, не зараз із тортом? — попередив Артем.
— А коли ж? — здивувалася вона. — Життя ж не зупиняється.
Вона розрізала торт, наче це звичайні посиденьки.
— Думаю, може, вам квартиру бабусі взяти? — раптом запропонувала вона. — Ви ж знімаєте.
Артем і Марічка переглянулися.
— Мам, зарано про це…
— Чому зарано? Квартира гарна!
Олег вдарив кулаком об стіл.
— Наталю, годі! Сьогодні маму поховали!
— Не кричи при дітях, — холодно відповіла вона. — Я практичні речі вирішую.
— “Практичні”! — він задихався від люті. — У тебе лише гроші на думці!
Вона стиснула губи.
— А що, по-твому, робити? Ридати?
— Людину вшанувати!
— Вшанували. Що ще?
Артем узяв батька за руку.
— Тату, заспокойся.
— Ти нічого не розумієш!
Олег вибіг із кімнати. У коридорі притулився до стіни. З кухні чулося:
— Що з татом?
— Мамочкин синок, — у голосі Наталі лунала насмішка.
Він ліг у ліжко, не роздягаючись. Думав про матір, про її останні слова:
— Сину, не сердь дружину. Вона хороша, просто характер такий.
Навіть перед смертю мати виправдовувала невістку. Та й та не прийшла попрощатися.
Увійшов Артем.
— Тату, мені теж сумно.
— Знаю,Він обійняв сина міцно, і в цю мить зрозумів, що тільки справжній біль об’єднує людей, а нещастя розкриває душу до дна.
