**Щоденник Марії Іванівни**
Я стояла біля кухонного вікна, спостерігаючи, як у двір заїжджає пошарпана «Таврія». З авто неспішно виліз високий хлопець у пом’ятій футболці та джинсах, дістав із багажника два великі рюкзаки та спортивну сумку.
«Ось він і приїхав», — пробурмотіла я собі під ніс, витерла руки об рушник і пішла зустрічати небожа.
Тарас виріс. У востаннє я бачила його років із чотирнадцять — худий підліток із торчачими вухами. А тепер на порозі стояв справжній чоловік, хоч і трохи збентежений.
— Тіточко Маріє? — невпевнено спитав він, коли я відчинила двері.
— Ну звісно, я! Заходь, заходь, Тарасе! Господи, який же ти вже великий! — я обійняла небожа, відчувши запах дороги та дешевого одеколону. — Проходь у кімнату, влаштовуйся. Втомився, мабуть?
— Так ні, нормально. Дякую, що погодилися мене приютити. Я дійсно ненадовго — поки знайду роботу та зніму кімнату. — Тарас переминався з ноги на ногу, оглядаючи передпокій.
Марія Іванівна кивнула, хоча в душі вже закралися сумніви. Говорити одне, а робити — зовсім інше. Ось і сестра, Тарасова мати, завжди обіцяла золоті гори, а потім зникала на місяці.
— Проходь сюди, — показала я у бік кімнати, яка ще вчора була моїм робочим кабінетом. Письмовий стіл, полиці з книжками, улюблене крісло біля вікна — все довелося перенести в спальню, щоб звільнити місце для небожа.
Тарас зупинився на порозі.
— Слухайте, а може, я краще на дивані в залі влаштуюсь? Не хотілося б вас турбувати.
— Ну що ти! Молодій людині потрібен особистий простір, — відповіла я, хоча всередині все стиснулося. Двадцять років я облаштовувала цю кімнату, кожна річ мала своє місце, свою історію.
Тарас поставив рюкзаки на підлогу, оглядаючи обстановку.
— А де ви тепер працюватимете? Я бачив, тут стояв письмовий стіл.
— Перенесла в спальню. Нічого страшного, — постаралася сказати весело, але голос трішки задрожав.
Небіж, здається, нічого не помітив, уже розстібав блискавку на одному з рюкзаків.
— Можна, я помалу розберусь? А то все пом’яте після дороги.
— Звісно! Я поки вечерю приготую. Що ти любиш?
— Та все їм, невибагливий, — Тарас посміхнувся, і в цій усмішці я впізнала риси покійного брата. — Тільки, тіточко Маріє, не готуйте багато. Я сьогодні втомлюся, а завтра зранку почну шукати роботу.
Я кивнула й пішла на кухню, а за спиною вже лунали звуки перестановки. Тарас явно не збирався задовольнятися тим розташуванням меблів, яке я йому залишила.
Готуючи котлети, я згадала сьогоднішню розмову із сусідкою Надією Петрівною.
— А ти певна, що робиш правильно? — питала вона, косившись у бік моєї квартири. — Молодь зараз така… Сьогодні небіж, завтра друзів приведе, післязавтра якусь дівчину. А там і весілля схоче грати в твоїй квартирі.
— Ну що ти говориш, Надіє! — відмахнулася я. — Він же родич. Брата син.
— Родина, родина, — буркнула сусідка. — А де ця родина була, коли тобі погано було? Коли в лікарні після операції лежала?
Тоді ці слова здалися мені несправедливими. Але зараз, слухаючи, як небіж щось пересуває в моїй колишній кімнаті, я мимоволі задумалася.
— Тіточко Маріє! — гукнув Тарас із кімнати. — А можна, я телевізор до себе перенесу? Там зручніше буде.
Я завмерла з половником у руці. Телевізор стояв у залі вже років із п’ятнадцять, я звикла дивитися новини, сидячи в улюбленому кріслі.
— Тарасе, а як же я дивитимуся? — обережно спитала я.
— А ви в спальні подивіться. Або до мене заходьте, разом подивимося, — безтурботно відповів небіж.
Я прикусила губу. Заходити у власну кімнату за дозволом? Дивитися телевізор у спальні, лежачи, як хвора?
— Знаєш, давай поки залишимо телевізор на місці. Потім подивимось, — сказала я якомога м’якше.
Із кімнати почувся незадоволений зітхання, але більше Тарас до цієї теми не повертався.
За вечерею небіж розповідав про свої плани. Працювати збирався у будівельній фірмі, досвід у нього був, «руки золоті», як сам казав. Зарплата обіцялася непогана, через місяць-другий точно зможе знімати житло.
— А що з навчанням? — спитала я. — Мама казала, ти в технікумі вчився.
Тарас поморщився.
— Кинув. Нудно там, одна теорія. А мені краще діло робити, руками працювати.
— Шкода. Освіта завжди в нагоді.
— Ну ось ви працюєте бухгалтеркою, «корочки» є, а зарплата яка? — хлопець знизав плечима. — А я на будівництві за тиждень стільки заробить, скільки ви за місяць.
Я мовчала. Говорити про те, що працюю не лише заради грошей, що люблю свою справу,Марія Іванівна глибоко зітхнула, закрила щоденник і відчула, як важкість з серця поступово злітає — адже тепер, коли квартира знову стала її приватним світом, вона нарешті могла дихати вільно.
