– Не вірю! Та не може бути! – кричала Ярина, розмахувала руками. – Як ти могла так вчинити, мамо?
– Яриночко, заспокойся, будь ласка, – Надія Степанівна простягнула руку, але донька відсунулась. – Давай поговоримо спокійно.
– Спокійно? – голос Ярини перейшов у високий тон. – Після того, що ти наробила? Тепер я жарт для всього міста?
– Не перебільшуй. Якого міста? Ми ж не в самому центрі живемо.
– Мамо! – Ярина схопилася за голову. – Ти спеціально вдаєш, чи справді не розумієш?
Надія Степанівна важко опустилася на диван. У свої шістдесят два вона все ще вважала себе досить живою та енергійною, але вперше за довгий час відчула себе старою й втомленою.
– Я лише хотіла допомогти, – тихо промовила вона. – Ти ж сидиш сама, нікуди не виходиш. Після розлучення зовсім закрилася.
– Це моє життя! – спалахнула Ярина. – Моє! Мені сорок один рік, мамо!
– Саме тому й хвилююся. Час минає, а ти…
– А я що? Нікому не потрібна? Незграбна стара дівка?
Надія Степанівна похитала головою.
– Ти моя красуня, розумниця. Просто занадто горда стала. Чоловіки бояться до тебе підійти.
Ярина пройшлася по кімнаті, нервово крутячи пояс халата. Ранкове сонце заливало вітальню золотим світлом, але в повітрі стояла напруга.
– Мам, як можна було дати оголошення у газету? – зітхнула донька. – Та ще й таке…
– А що там поганого? – образилася мати. – Звичайні слова.
– Звичайні? – Ярина дістала з кишені згорнену газету. – Слухай уважно: «Знайомлю гарну, господарську доньку, 41 рік, з порядним чоловіком для серйозних стосунків. Донька працює бухгалтером, не п’є, не палить, любить готувати. Звертатися за телефоном до мами». До мами!
– Ну й що тут такого? – не розуміла Надія Степанівна.
– Що таке?! Ніби я товар на базарі! І чому тобі дзвонити, а не мені?!
– Бо ти б нікого не вибрала. Знайшла б тисячу причин, чому не підходить.
Ярина сіла у крісло навпроти матері й сховала обличчя в долонях.
– Мам, мені дзвонять з ранку до ночі. Уявляєш? Вчора один дід за сімдесят питав, чи вмію варити борщ і чи готова я переїхати до нього в село до трьох корів.
– Ну цей точно не підходить, – погодилася Надія Степанівна. – А інші як?
– Які інші? – спалахнула донька. – Це ж принизливо! Ніби я сама не можу знайти чоловіка!
– А можеш?
Питання пролунало тихо, але влучило в саме серце. Ярина замовкла, розуміючи, що мати права. Після розлучення з Василем минуло чотири роки, а вона так і не зустріла нікого, хто б зацікавив її.
– Це не означає, що треба шукати через газету, як у дев’яностих, – буркнула вона.
– А як тоді? Через інтернет? Так ти ж в ньому не розбираєшся.
– Навчилася б.
– Так, як навчилася за чотири роки.
Надія Степанівна підвелася й пішла на кухню.
– Чаю хочеш? – гукнула вона. – Чи може, краще валер’янки?
– Мам, не глузуй, – Ярина пішла за нею.
На кухні пахло свіжою випічкою. На столі стояли палянички з капустою, яблучні оладки та печиво.
– Знову всю ніч пекла? – спитала Ярина, мимоволі посміхаючись.
– Не спалося, – зізналася мати. – Думала, як до тебе підійти.
– Треба було раніше думати, перш ніж оголошення давати.
Надія Степанівна поставила чайник на плиту й дістала дві чашки.
– Яриночко, подумай сама. Ти працюєш у жіночому колективі, чоловіків там немає. Дому сидиш з книжками й серіалами. В магазин ходиш у спортивному, розчесана як попадья в неділю.
– Я нормально виІ коли нарешті Ярина вийшла з дому на зустріч із тВона зрозуміла, що іноді саме материнське втручання, хоч і незграбне, може стати поштовхом до щастя.
