Тамара Миколаївна відклала в’язання й прислухалася. Хтось возився із замком у фронтових дверей. Звук був знайомий, але вона нікого не чекала так пізно. Дев’ята година вечора, сусіди вже сплять, а онука Оленка приїжджала лише на вихідні.
Замок клацнув, двері скрипнули. У передпокої почулися важкі кроки й чиєсь сопіння.
— Хто там? — гукнула Тамара Миколаївна, хапаючись за палицю.
— Мамо, це я, — відгукнувся знайомий голос.
Серце в неї завмерло. Цей голос вона не чула вже півтора року. Син Андрій пішов із дому після чергового запою й більше не з’являвся. Лише іноді надсилав смс, що живий.
— Андрію? — несміливо покликала вона.
— Так, мамо, це я. Не лякайся.
Тамара Миколаївна підвелася з крісла й, спираючись на палицю, пішла до передпокою. Включила світло. На порозі стояв її син — зарослий, у пом’ятій куртці й брудних джинсах. Вигляд був нездоровим, але головне — тверезий.
— Андрію! — вона обняла його, незважаючи на неприємний запах. — Сину, як же я за тобою сумувала!
— І я, мамо. Пробач мені, — він пригорнув її. — Знаю, що накоїв.
Тамара Миколаївна відійшла й уважно подивилася на сина. Схуд, очі запалі, але погляд був ясний. Не п’яний.
— Заходь, сідай за стіл, — заметушилася вона. — Зараз щось розігрію.
— Мамо, почекай, — Андрій торкнувся її руки. — Я не сам прийшов.
— Як не сам?
Він обернувся до дверей і тихо покликав:
— Заходь, не бійся.
З-за його спини вийшла маленька дівчинка. Років п’яти-шести, у потертій рожевій сукенці й зношених сандаликах. Кучеряві світлі волосся, великі сірі очі, сповнені страху.
Тамара Миколаївна ахнула.
— Хто це?
— Мамо, познайомся. Це Марійка, — Андрій поклав руку на плече дівчинки. — Моя донька.
— Донька? — Тамара Миколаївна опустилася на табурет у передпокої. — Яка донька? Звідки?
— Довга історія, мамо. Давай спочатку дівчинку нагодуємо, вимиємо. Вона втомилася, ми довго їхали.
Марійка притиснулася до батька й мовчала. Лише очі бігали по кімнаті, вивчаючи нове місце.
— Так, звісно, — спохопилася Тамара Миколаївна. — Дитинко, ти голодна? Хочеш їсти?
Дівчинка кивнула, але не відходила від Андрія.
— Ідем на кухню, — Тамара Миколаївна, кульгуючи, повела їх. — Зараз щось приготую.
Андрій посадив доньку за стіл і сів поруч. Марійка оглядала кухню — невелику, але затишну. Квіти на підвіконні, вишиті рушники, кахляна піч.
— Мамо, є щось дитяче? Молоко, каша? — запитав Андрій.
— Молоко є, зараз підігрію. А кашу швидко зварю, — засуєТамара Миколаївна подивилася на них — сина, що нарешті повернувся, і маленьку Марійку, яка так потребувала любові, — і зрозуміла, що тепер у неї знову є родина.
