“Підстава від рідних”
“– Оленко, ти що коїш?! – голос Соломії тремтів від обурення. – Як ти могла так вписати мене? Я ж твоя рідна сестра!
– А ти чого хотіла? – відірвалася від паперів на кухонному столі Наталка, навіть не піднімаючи очі. – Сидіти й чекати, поки ти остаточно зруйнуєш батьківську домівку?
– Зруйную?! – Соломія схопилася за спинку стільця. – Я тридцять років цей дім у порядку тримала! Після смерті мами з татом! А ти де була всі ці роки?
– Де була, де була, – передражнила Наталка, нарешті піднявши на сестру холодний погляд. – Працювала, між іншим. Гроші заробляла. А не сиділа на шиї у батьків до сороки років.
Соломія відчула, як земля спливає з-під ніг. Повільно опустилася на стіл і втупилася в папери перед сестрою.
– Це справді заповіт? – прошепотіла вона.
– Справді, – коротко відсікла Наталка. – Мама залишила дім мені. Повністю. А ти можеш шукати собі інше житло.
– Але як… Коли вона встигла? Мама ж хворіла, останні місяці навіть не завжди пам’ятала…
– Саме тому я й приїхала. Хтось мав подбати про її справи, поки ти метушилася по лікарнях.
Соломія дивилася на сестру й не впізнавала її. Наталка завжди була жорсткою, практичною, але такої жорстокості ніхто не очікував. Особливо зараз, коли ще й місяць не минув після похорону.
– Наталко, давай поговоримо, як люди, – спробувала м’якший тон Соломія. – Я розумію, ти маєш право на частку. Але виганяти мене…
– Ніхто тебе не виганяє, – Наталка склала папери в акуратну стопку. – Можеш знімати кімнату. За розумні гроші, звісно.
– Знімати кімнату в батьківському домі?! – Соломія не вірила своїм вухам. – Ти серйозно?
– Цілком. Власність – це власність.
Соломія пройшлася по кухні. Кожен куток був пройнятий спогадами. Он біля вікна – мамин улюблений фікус, який вона поливала щорану останні п’ятнадцять років. На поличці – банки з солінням, які вони готували разом щоосені.
– А пам’ятаєш, як мама казала, що цей дім має залишитися в родині? – тихо спитала Соломія. – Щоб ми зберегли його для онуків?
– Онуків у тебе нема, – різко відповіла Наталка. – А в мене є Андрійко й Марійка. Ім і дістанеться.
Соломія обернулася.
– Твої діти навіть на похорон не приїхали. А я кожен день була біля мами!
– Була, була, – махнула рукою Наталка. – А толку? Все одно доглядала так, що вона в лікарні померла.
Ці слова вбили, ніж ніж. Соломія і сама докоряла собі, що не вберегла маму, не помітила ознак інсульту.
– Ти ж знаєш, я робила все, що могла, – прошепотіла вона.
– Знаю. Але вийшло замало.
У двері подзвонили. Наталка пішла відчиняти, а Соломія стояла посеред кухні, немов окам’яніла.
– Ой, Соломійко, ти тут? – увійшла сусідка тітка Галя з пакетом молока. – Як справи, доню? Як переживаєш?
– Нормально, – збрехала Соломія, витираючи сльози.
– Чула, Наталка приїхала, – тітка Галя цікаво поглянула на папери на столі. – Мабуть, спадкові справи вирішуєте?
– Вирішуємо, – сухо відповіла Наталка.
– А я пам’ятаю, як ваша мама завжди казала, що Соломія – її найвіріша дитина, – продовжувала тітка Галя, не відчуваючи напруги. – Нікуди не від’їжджала, завжди поруч. Не те що нСоломія мовчки взяла молоко, усміхнувшись тітці Галі, і в цю мить зрозуміла, що боротьба за батьківський дім – це не лише справедливість, а й пам’ять про всіх тих теплі вечори, коли вони з мамою сиділи на кухні під тихий шелест старих лип за вікном.
