На мої 47-і іменини я накрила стіл на трьох — одне місце болісно пустіло. Два роки мовчання від моєї доньки, Соломії, перетворилися на тихий смуток. Але того вечора забута листівка, схована в старій шухляді, змінила все, що я думала.
Я ставила останню тарілку, руки трохи тремтіли. Три прибори — два для нас, один порожній.
Третю тарілку з приладами я клала перед тим самим стільцем, яке ніхто не займав два роки. І все ж, робила це щоразу на свої іменини. Як віру в диво, це стало ритуалом, від якого я не могла відмовитися.
Богдан біля раковини витирав руки серветкою, такою тонкою й вицвітлою, ніби вона пережила сотні вечерь.
Він подивився на зайвий прибор і тихо спитав: «Це для Соломії?»
Я лише кивнула, не відриваючи погляду від столу. Все виглядало надто ідеально.
М’ясна запіканка стояла посередині, паруючи знайомим ароматом. Картопляне пюре було пухким, з невеликим озерцем топленого масла, наче золота зірка. А ось і торт — невеликий, круглий, зі свічками у формі «чотири» та «сім».
Я вже давно не любила торт.
Богдан підійшов і запалив свічки. Вогники мерехтіли, ніби намагалися підбадьорити мене.
«Ну ж бо», — прошепотів він, слабо посміхаючись.
Але я бачила в його очах — він шукав ознаки слабкості.
Я похитала головою, дивлячись на порожній стілець. Він мовчав, холодний і недосяжний.
Соломія не сідала тут два довгих роки. Ні дзвінків. Ні повідомлень. Ні вітань.
Ніби вона зникла, а мені не дозволяли сумувати вголос.
Я зробила глибокий вдих, який починається в животі й болісно підіймається до грудей. Потім взяла телефон.
У контактах вона все ще була «Моя Дитинка». Я ніколи не змінювала.
Натиснула «Виклик».
Гудіння лунало, ніби кроки довгим темним коридором.
Потім обрив.
«Вона ще не готова», — прошепотіла я ні до кого.
Богдан обняв мене. І я розвалилася. Сльози текли швидко й гаряче, ніби чеТой же миті у дверях з’явилась Соломія, і весь біль розтанув у її обіймах, бо вона прийшла сама, без запрошення, ніби серце її теж кликало додому.
