Гості приїхали раптово, Марія скривилася. Синові рада дуже, а от ця метелиця, що навколо Олежка кружляє, а він… роззява, розтулив рота, тю.
— Мамо, привіт, ми з Олесенькою в гости завітали.
— Та вже бачу, — обіймаючи сина й криво посоловівши, промовила Марія.
— Мамцю… у нас новина радісна.
— Яка ж така?
— Подали заяву, та-дааам!
— Ох, а чого так рано?
— Як то рано? Мам, ти чого? Ми вже рік разом, вирішили розписатися.
— Ну що ж, подали й подали… Розташовуйтесь, мені не кпити, побіжу в магазин, куплю чогось.
Марії треба було випустити пару, побути на самоті. Як же так вийшло, що Олежко, її ведмедик, виріс, поїхав у велике місто, живе своїм життям, працює, а тепер і одружується…
— Мамо, який там магазин? Ми все купили, продуктів навезли, купу!
Марія сіла, втомлено опустивши руки. Їй кортіло заплакати, лігти на ліжко, як у дитинстві, згорнутись клубочком і ридати. Ця метелиця — так кличуть невістку Марія — ну от, не подобається вона Марічці, хоч трісни. Жвава якась, а йому б, Олежкові, спокійну дівчину, місцеву.
Ось Настенька Воробей — яка ж дівчина гарна, тиха, господарна. Вивчилася на бухгалтерку, працює, до бібліотеки ходить, у школі за однією партою сиділи. Чого б не взяти за дружину? Ну і нехай у місті жили б, до батьків би приїжджали, онучат возили. Воробії — люди добрі, справні господарі. З такими поріднитися — тільки честь. А він що надумав? Якусь міську вертушку знайшов і волочиться з нею, ніби з писаною торбою. Тьфу, очі б не дивилися. Зачарувала хлопця, отта метелиця.
Молоді виклали продукти — ну тут уже й сказати нічого! Різні ковбаси, шинки, нарізки, чого тільки не навезли, фрукти всякі… Ой, треба місце звільнити, положити в холодильник, для особливого випадку. Треба ж ще й приготувати щось на завтра, сусідів та родичу позвати. Що вже тепер, хоч може й весілля не буде, але так належить. Де ж Тарас? Обід уже, у польовій їдальні що, поїв? Ну подобається йому там їсти… Добре, побіжу збирати що й готувати.
— Ма-ам, ми на річку побіжимо!
— Біжіть, що я вам…
На річку їй захотілося, кобила міська! Якби сам приїхав, так і город би полов, поглянь, що батькові допоміг би, а з цією принцесою… Сидять, на річку їм приспічило!
Цілий день крутилася Марія, ніби білка в колесі. На завтра людей покликала — зустрічі відзначити. Утомилася, прилягла хоч на п’яту хвилину. Здається, тільки очі заплющила — відкриває… Батюшки мої, що це таке коїться?
— А ви що це робите? А?
— Мам, так ми вечерю збирали, хотіли допомогти, поки ти відпочиваєш.
— Вечерю? А нащо посуд святковий взяли? Он миски в столі, склянки, ложки… Тарасе, а ти чого мовчиш?
— А я що? Правильно хлопці роблять. Чого та посуда в тебе стоїть — пил збиває.
— Та ви з глузду з’їхали? Як це так? Ой, ой-йой-йой… І чарки кришталеві, і салатники… Що це таке?
— Мамо, ну що таке? Що коїться? Ми стіл накриваємо, сімейну вечерю збираємо, а ти плачеш через свої салатники й чарки?
Марія махнула рукою й пішла в кімнату, зирком помітивши, що ця метелиця вже нарізає привезені делікатеси. От і приберегла на особливий випадок… Сумно зітхнула Марія й пішла в кімнату — навіщось.
— Мам, переодягнися й за стіл іди, — кличе син.
Вийшла… Батюшки! І нову скатертину достали, і келихи… Ой, ой, ну що це таке? Роками стояв порцелян, тряслася над ним, а вони… Усе виставили… Тарас… Тарас, франтик та й годі! Дивіться на нього — приодягнувся, сорочку нову вдягнув (усього тричі надівав), нові штани… Зовсім з глузду з’їхав?
— Марічко, ну їй-богу… Іди переодягнися, свято ж — син із дочкою в гості приїхали!
— З… з якою дочкою?! — прошипіла крізь зуби. — Зовсім з глузду з’їхали?
— Мамо, ну що ти? — син підійшов до матері, взяв за руки, але вона вирвалась, розлютилася й почала кричати, що це її дім і порядки тут встановлюватиме вона! Кричала про посуд, який взяли без спросу, про делікатеси, що діти привезли в подарунок, а вона хотіла їх зберегти для особливого випадку…
— Так! — Тарас ударив кулаком по столі. — Ти чого розкричалася, мати? Ось де в мене сидить твій особливий випадок! — ударив він ребром долоні по горлу. — Віриш?
Та що це таке врешті? Ходимо, як жебраки, їмо з якихось собачих мисок, п’ємо з довоєнних кружок, а в нас три сервізи — три! — стоять без діла… У нас, Марічко, а не в тебе! Ми разом живемо, і Олежко — теж наш син, зрозуміла? І таке ж право має всім розпоряджатися! Давай, сину, килим постелимо — стоїть у куті скручений,Засиділися вони за столом, сміялися, розмовляли, а Марія раптом зрозуміла, що найкращий час — це зараз, бо так званий “особливий випадок” може ніколи не настати.
