Ми з першого погляду не полюбили її, щойно вона переступила поріг нашої хати.
Кучерява, висока, худа.
Світрець на ній був нічого собі, але руки від маминих відрізнялися. Пальці — коротші й товстіші, і вона їх тримала замком. А ноги — худіші за мамині, а ступні — довші.
Ми сиділи з братом Дениском (йому сім, мені дев’ять) і пускали в неї блискавки поглядами.
«Яка ж це Міла? Довга, як верста!»
Тато помітив нашу неприязнь і цькнув: «Поводьтеся пристойно! Що це ви як невиховані?»
«А вона до нас надовго?» — нарікаючи, спитав Дениско. Йому таке можна було казати — він маленький і хлопчик.
«Назавжди», — відповів тато.
По голосу було чути — він починає сердитись. А якщо він розлютиться, нам не поздоровиться. Краще його не дратувати.
За годину Міла збиралась іти додому. Взулася. І коли виходила, Дениско встиг підставити їй ногу.
Вона ледь не впала на сходах.
Тато схвилювався: «Що сталося?»
«Так, спіткнулася об взуття», — відповіла вона, навіть не глянувши на Дениска.
«Тут безлад. Я приберу!» — поспішно пообіцяв він.
І ми зрозуміли — він її любить.
Виключити її з нашого життя не вдалося. Як ми не намагалися.
Одного разу, коли Міла була з нами вдома без тата, вона спокійним голосом промовила:
«Ваша мама померла. Так, на жаль, буває. Вона тепер сидить на небесах і все бачить. Думаю, їй не подобається ваша поведінка. Ви так її пам’ять оберігаєте?»
Ми настороженно замовкли.
«Дениско, Софійко, ви ж хороші діти! Невже так треба пам’ятати маму? Людина виявляє себе вчинками. Я не вірю, що ви завжди такі колючі, як їжачки!»
Поступово такими розмовами вона відбила в нас бажання паскудити.
Одного разу я допомогла їй розкласти продукти з магазину. Як же Міла мене хвалила! Погладила по спині.
Так, пальці не мамині… але було приємно.
Дениско заздрив.
Теж розставив вимиті чашки на полиці. Міла і його похвалила.
А потім увечері ще й татові розповіла, які ми помічники. Він був радий.
Її «чужість» ще довго не давала нам розслабитися. Хотілося впустити її в серце — та не виходило.
Не мама, і все!
За рік ми вже забули, як жили без неї. А після однієї історії й зовсім закохалися в Мілу без пам’яті, як наш тато.
…Денискові в сьомому класі доводилося нелегко. Його, тихого й замкнутого, знущався один хлопчина — Васько Ковальчук. Такий самий на зріст, тільки нахабніший.
Він вибрав Дениска для своїх «змагань» — просто так, без причини.
Родина Ковальчуків була повною, Васько відчував захист батька. Той казав йому прямо: «Ти ж мужик — бий першим, не чекай, поки тебе скрутять». Ось і обрав Дениска як зручну ціль.
Брат приходив додому й нічого мені, рідній сестрі, не розповідав. Сподівався, що само минуться. Але такі речі самі не проходять.
Васько вже відкрито бив Дениска. Скільки разів проходив — стільки й шмагав у плече.
Мені ледь вдалося витягти з брата правду, коли побачила синці. Він вважав, що хлопці не повинні завалювати сестер проблемами, навіть старших.
Ми й не знали, що під дверима стоїть Міла й уважно слухає.
Дениско благав мене не казати татові — інакше буде гірше. Також умовляв не бігти зараз же розправлятися з Васьком! А мені так хотілося! Я готова була вбити за брата!
Тата вводити в курс теж не хотілося — він би зчепився з батьком Ковальчука, а там і до в’язниці недалеко…
Наступного дня була п’ятниця.
Міла під виглядом походу в магазин провела нас до школи та потай попросила показати Ковальчука.
Я показала. Нехай знає, скотина!
А далі було неймовірно.
У Дениска почався урок української мови.
Міла чемно зазирнула в клас — вся гарненька, з зачіскою та манікюром — і солодким голосом попросила Васю Ковальчука вийти, бо в неї до нього справа.
Вчителька дозволила, нічого не запідозривши. Хлопець теж спокійно вийшов, подумавши, що вона — нова організаторка. Васько мав принести квіти для вшанування героїв.
Міла схопила його за грудки, відірвала від підлоги й прошипіла:
«Тобі що від мого сина треба?»
«В-в-від якого сина?» — він остовпів.
«Від Дениса Шевченка!»
«Ні-нічого…»
«Ось і я хочу, щоб нічого! Бо якщо ще раз доторкнешся до мого сина, підійдеш чи подивишся поганим поглядом — я тебе прикопую, гадюко!»
«Тіточка, відпустіть!» — запіщав Васько. «Більше не буду!»
«Геть звідси!» — поставила його на місце. «І пробій пробачити про мене! Я твого батька за посаджу за виховання злочинця! Вчительці скажеш, що я твоя сусідка, ключ просила! А після уроків вибачишся перед Денисом! Я стежитиму!»
Він шмигнув у клас, поправляючи форму. Проблимав про сусідку.
…Більше він на Дениса погано не дивився. Взагалі перестав дивитися, бо став уникати! ВиІ з того дня ми остаточно зрозуміли — у нас не просто мачуха, а справжня мама, яка завжди буде на нашому боці, навіть якщо весь світ проти нас.
