“Така невістка потрібна нам самим!”
Оксана розрівняла ніжне пісочне тісто в формі для випічки. Її син Ярослав із невісткою Софійкою мали приїхати за пару годин.
Тишу перервав різкий, настирливий дзвінок. Оксана витерла руки об фартух і взяла слухавку.
— Ало?
— Доброго дня, — почувся незнайомий жіночий голос. — Це Оксана Миколаївна Коваленко?
— Так, слухаю, — відповіла Оксана, мимоволі напружившись.
— Мене звати Ганна Степанівна. Я колишня свекруха Софійки. Вашої невістки.
Оксана мовчки присунула кухонний стілець і сіла. “Колишня свекруха?” Думки метнулися до Софійки, до її рідких, але гірких згадок про минулий шлюб.
— Зрозуміла, — промовила Оксана рівно, зберігаючи спокій. — Чим можу допомогти, Ганно Степанівно?
Тон жінки в трубці раптом зникла вся натягнута ввічливість. Він став колючим, злим, насиченим злобним цікавством.
— Та от, вирішила дізнатися, як у вас наша Софійка? Як поводиться? Впевнена, вже намучилися з нею! Чи ще ні? Та повірте моєму досвіду — пошкодуєте! Ох, як пошкодуєте, що взяли цю ледащицю до сім’ї!
— Ганно Степанівно, я вас не розумію. Софійка чудова дівчина. Чого нам жалкувати?!
— Чудова?! — пронизливо скрикнула Ганна. — Та вона ж ледарка! Я підлогу мию що дня, як належить! А вона? Раз на тиждень — і то через силу! А штори! Ви коли штори прали востаннє? Га? У мене — раз на місяць, святе діло!
А вона? Раз на рік у кращому разі. Пил роками збирала! І готувала… Годувала мого бідолашного сина отрутою! Суп як вода, котлети гумові, їсти неможливо! У нього гастрит аж з’явився!
— Ганно Степанівно, у них у хаті завжди лад. Ідеальний. І Софійка готує чарівно. Я сама навчила її деяким секретам, і вона талановита учениця. У нас нема претензій. А гастрит у вашого сина, певно, від надмірного спиртного!
— Ой, нема претензій?! — завищала Ганна, не слухаючи. — А як вона з чоловіком поводилася?! Мій син прийде втомлений… ну, вип’є трохи для розслабону, як усі справжні хлопці! А вона? Замість того щоб налити чарку, покласти спати, проявити турботу — кричала на нього! Скандали влаштовувала! Зовсім безсердечна виродка!
Оксана заплющила очі. Вона знала від Софійки, що її “трохи п’яний” колишній чоловік міг прийти додому під ранок, міг рознести хату, міг верещати й ображати. І знала свого Ярослава — відповідального, який не торкався до горілки. Не любив він алкоголь. Зате носив дружині квіти просто так і пишався її робочими досягненнями.
— Мій син, Ярослав, — промовила Оксана чітко, наголошуючи на кожному слові, — не приходить додому п’яним. Ніколи. Він поважає свою дружину і свій дім. І Софійці немає причини на нього кричати. Вони щасливі.
У трубці повисла важка пауза. Здавалося, Ганна Степанівна набирає повіт для нового нападу. Коли вона заговорила знову, голос був відверто злим, шиплячим:
— Щасливі? Ха! А ви взагалі в курсі, що вона з дитбудинку? Ми взяли її, хоча я знаю, що там у цих закладах твориться. Не дарма ж вона безплідна! Пустоквіт! Ось побачите, роки минуть, а у вас онуків не буде! І тоді зрозумієте, яку дрянь у хату ввели! Ось тоді пошкодуєте!
— Ганно Степанівно, — сказала вона так голосно й виразно, немов стояла перед цією жінкою віч-на-віч, — ви глибоко помиляєтесь. У всьому. У нас у сім’ї — мир, лад і любов.
Я Софійку щиро люблю. Вона поважає мене й називає мамою. Звісно, ми знаємо, що Софійка виросла в дитбудинку, і в цьому немає її провини. Навпаки, я була з нею доброю, намагалася дати хоч трохи тепла й материнської любові.
Вона дуже добра, гарна дівчина. А щодо онуків… Ви запізнилися зі своїми пророцтвами. У Софійки та Ярослава буде дитина. Незабаром. Тож ваші побоювання не доречні.
Тиша в трубці. Потім почувся переривчастий, хрипкий вдих. І… раптом — схлип. Злий тон змінився риданням, незграбним, захлипаючим.
— Дитина? — прохрипіла Ганна, і в її голосі було щось жалюгідне, зламане. — Серйозно? Може, не від вашого сина зовсім, ви не думали?
Ох, боже ж ти мій… А мій… мій син…
Ридання посилилися.
— Він же пропащий! П’є, роботу міняє як рукавички… Грошей нема, живе бог зна як… А мені ж так онуків хочеться! Хоч одного!
Оксана мовчки слухала цю сповідь. Жаль уколола її серце. Але не до цієї жінки, а до тієї Софійки, яка витримала роки такого життя.
— Ганно Степанівно… — почала було Оксана, але та перебила, голос раптом став нав’язливим, майже благаючим:
— Слухайте… Раптом у неї з вашим Ярославом… не складеться? Розійдуться? Га? Таке ж буває! Ви тоді… меніОксана м’яко перебила її: “Досить, Ганно Степанівно, наше щастя — не лотерея, а наш вибір, і ніщо його не зруйнує”.
