**Щоденниковий запис**
«Мамо, годі вже читати мені нотації. Ми з Артемом планували дитинку років через три… Щонайменше через три! Зараз у нас купа проєктів, мрій, навіть Туреччина в планах. Яка може бути дитина, мам?» — у голосі доньки почулося таке роздратування, що Ганна Яківна поспішила закінчити розмову.
Молоді, красені, повні амбіцій, з намірами підкорити цей світ. І раптом — незапланована вагітність.
«Доню, будь ласка, нічого не роби, поки не поїдемо у Вітрогоне…» — тихо попросила мати.
***
Скільки Оля пам’ятає себе, вони завжди святкували мамин день народження у Вітрогоні, хоча дівчина ніколи не раділа цій поїздці: тиха родинна вечеря при свічках, а зранку — відвідини скиту.
«Тату, чому на мамин день ми їдемо саме в це село? Там така нудьга!»
«Без Вітрогона не було б ні тебе, ні мами… а може, й мене. Зрозуміла?» — «Зрозуміла», — буркнула донька, хоча нічого не зрозуміла.
А цього року батька не стало — інфаркт. Бачачи, як мати цілими днями ридає, не виходить із кімнати, Оля сама запропонувала поїхати до Вітрогона на вихідні.
«Олю, я думала, ти ненавидиш Вітрогон…»
«Я тебе люблю, мамо… Поїдемо самі, Артема з роботи не відпустять.»
***
Спектач спав, і в повітрі розлилося щось чарівне. Ганна вийшла на ґанок, зглибнула повними грудьми п’янкий запах свіжоскошеної трави та суниць.
«Шкода, що Віктор цього не бачить…»
«Мамо, пам’ятаєш, як ми з татом пекли тобі торт? Борошно було всюди: на кухні, на ґанку, у бесідці, навіть у лазні… А ти не сварилася — тільки засміялася й сказала, що потрапила в казку», — Оля посміхнулася й накинула матері плед на плечі.
«Донечко, я хотіла поговорити з тобою про твою вагітність.»
«Зр.обити аборт чи залишити…» — Оля глибоко зітхнула й завела очима догори. — «Мам, не починай, ми з Артемом уже все вирішили. Наш вибір — свобода!»
«Донечко, не перебивай…» — Ганна Яківна відчула, як у горлі стоїть ком, а очі застеляє туман. — «Ти ж знаєш, що ти пізня дитина. Лікарі категорично забороняли мені народжувати. Я мала померти під час пологів зі 100% ймовірністю.»
«Мамо…» — Оля міцно обняла матір, відчуваючи, як та тремтить.
«Не перебивай… Коли Віктор дізнався, що я вагітна, дуже мучився, навіть знову почав курити. Він шалено хотів дітей і любив мене більше за життя. Віктор одразу сказав, що без мене не зможе. Тоді моя подруга Марія запросила нас до себе у Вітрогон. Я їхала попрощатися. І чоловіка хотіла підготувати. Я одразу вирішила — ти житимеш на цій землі замість мене.»
«Ти заради мене…» — Оля переривчасто дихала, намагаючись не розплакатися.
«Рішення прийняла, але не знала, як сказати Вікторові. Ходила в скит, благала Матінку поради, допомоги. Ось повертаюся якось, а в сусідів сарай горить. Бачу — собака заскочила всередину, вискочила, кинула на землю клубочка, знову кинулася у вогонь. Перекриття почали валитися. А вона з’явилася з щеням у зубах. Вся обгоріла, очі в пухирях. Підповзла до щенят, нюхає — живі? Зрозуміла, що не всіх врятувала, і знову кинулася у пекло. Виповзла через п’ять хвилин, поклала третього щеня мені під ноги, торкнулася носом моєї мокрої щоки, злизнула солону сльозу й… затихла.»
«Віктор підбіг, а я реву, притискаю щенят до грудей. Він більше нічого не питав. Зрозумів, що я народжу. Тільки очі в нього були червоні аж до твоєї появи на світ.»
«Ти народилася вчасно й цілком здоровою. Лікарі тільки розводили руками й казали, що дива ще трапляються», — очі матері заблищали, тривожне обличчя розгладилося.
«Мам, а чому ви ніколи мені цього не розповідали?»
«Не знаю… Мабуть, не настала ще пора.»
***
А рівно через рік Оля з Артемом подарують Ганні Яківні невеличкий будиночок у Вітрогоні. Донька сидітиме на ґанку, ніжно притискаючи до грудей крихітного синочка.
«Мам, це наш з Артемом найкращий проєкт, наше щастя. Мені аж страшно уявити, що я могла втратити найдорожче на світі заради якоїсь міфічної свободи.»
Ганна Яківна загадково посміхнеться й тихо шепне комусь:
«Не дарма ми прожили це життя…»
