—Мамо, годі вже читати нотації. Ми з Богданом планували мати дитинку років через три… Щонайменше! Зараз у нас купа проектів, мрій, навіть Єгипет у планах. Яка ж дитина, коли ми такі зайняті? — У голосі доньки почулося таке роздратування, що Ганна Степанівна поспішила закінчити розмову.
Молоді, гарні, сповнені амбіцій, з мрією підкорити цей світ. А раптом — несподівана вагітність.
—Донечко, тільки нічого не роби, поки ми не з’їдемо до Залісся…— тихо попросила мати.
***
Скільки Орина пам’ятала себе, вони завжди святкували мамин день народження у Заліссі, хоча дівчині ці подорожі не подобалися: тиха родинна вечеря при свічках, а зранку — відвідування монастиря.
—Тату, а чому на мамин день ми завжди їдемо в це село? Там нудно!
—Без Залісся не було б ні тебе, ні мами… ні мене, мабуть. Зрозуміла? —Зрозуміла,— буркнула донька, хоча нічого не зрозуміла.
А того року батька не стало — серце враз перестало битися. Бачачи, як мати цілими днями плаче, не виходить із кімнати, Орина сама запропонувала поїхати до Залісся на вихідні.
—Оринко, я думала, ти ненавидиш Залісся.
—Я тебе люблю, мамо… Поїдемо самі, Богдана з роботи не відпустять.
***
Спекуча спека вщухла, і в повітрі розлилося щось чарівне. Ганна вийшла на ґанок, глибоко вдихнула запах свіжоскошеної трави та суниць.
—Шкода, що Тарас цього вже не побачить…
—Мамо, а пам’ятаєш, як ми з татом пекли торт на твій день? Борошно було скрізь: на кухні, на ґанку, у альтанці, навіть у лазні… А ти не сварилася — тільки засміялася й сказала, що потрапила в казку,— Орина посміхнулася й накинула матері пледик на плечі.
—Донечко, мені треба з тобою поговорити про твою вагітність.
—Вбити… Не можна залишити…— Орина гірко зітхнула й заплющила очі.— Мамо, не починай, ми з Богданом вже все вирішили. Наш вибір — свобода!
—Доню, дай мені договорити…— Ганна Степанівна відчула, як у горлі стискає, а в очах темніє.— Ти ж знаєш, що ти пізня дитина. Лікарі категорично забороняли мені народжувати. Я мало не померла під час пологів.
—Мамо…— Орина міцно обняла матір, відчуваючи, як та тремтить.
—Не перебивай… Коли Тарас дізнався, що я вагітна, дуже страждав, навіть курити почав. Він шалено хотів дітей і любив мене більше за життя. Тарас одразу сказав, що без мене не зможе жити. Тоді моя подруга Марія запросила нас до Залісся. Я їхала попрощатися з усіма…
—Ти заради мене…— Орина ледве дихала, намагаючись не розплакатися.
—Рішення я прийняла, але не знала, як сказати Тарасові. Почала ходити до монастиря, до Матері Божої, за порадою, за допомогою.
Одного разу йду я додому, а в сусідів сарай палає. Бачу — собака заскочила в полум’я, винесла на зубах малесеньке щеня, кинула його на землю й знову метнулася у вогонь. Перекриття тріщали, вогонь пожирав усе. А вона вискочила з другим щеням у зубах — вся обгоріла, очі заплили. Підповзла до малят, потюкала їх носом, перевіряючи, живі вони чи ні. Зрозуміла, що не всіх врятувала, і знову кинулася у вогонь.
Виповзла через п’ять хвилин, поклала третє щеня до моїх ніг, торкнулася мокрої від сліз щоки, облизнула солону краплю й… затихла.
Тарас підбіг, а я реву, притискаючи щенят до грудей. Більше він ні про що не питав. Зрозумів, що я народжу. Тільки очі в нього були червоні аж до твоєї появи на світ.
Ти народилася вчасно й здоровенька. Лікарі лише розводили руками й казали, що дива бувають,— очі матері заблищали, з обличчя зникло занепокоєння.
—Мамо, чому ти ніколи не розповідала мені цю історію?
—Не знаю… Мабуть, ще не час був.
***
А рівно через рік Орина з Богданом подарують Ганні Степанівні невеликий будиночок у Заліссі. Донька сидітиме на ґанку, ніжно притискаючи до грудей маленького синочка.
—Мамо, це наш найкращий проект, наше щастя. Мені страшно уявити, що я могла втратити найдорожче заради якоїсь міфічної свободи.
Ганна Степанівна загадково посміхнеться й тихо шепне:
—Недарма ми прожили це життя…
