Гості приїхали раптом, Оксана скривилася – синові дуже рада, а от ця бджілка, що навколо Миколки літає, а він… роззява, рота роззявив, тьху.
— Мамо, привіт, ми з Олесею в гості приїхали!
— Та я вже бачу, — обіймаючи сина й кривляючись у посмішку, каже Оксана.
— Мам… у нас новина радісна.
— Яка саме?
— Подали заяву, та-дааам!
— Ох, а чого так рано?
— У сенсі рано? Мам, ти чого? Ми вже рік разом, вирішили розписатися.
— Ну, подавали і подавали, розташовуйтеся, мені не клопіт, побіжу в магазин, щось куплю.
Оксані треба було випустити пару, побути на самоті. Як так вийшло, що Миколка, її ведмедик, виріс, поїхав у велике місто, живе своїм життям, працює, ось і одружується…
— Мам, який магазин? Ми все купили, продуктів навезли – хай йому грець!
Оксана сіла, втомлено опустивши руки. Їй захотілося плакати, лігти на ліжко, як у дитинстві, згорнутись клубочком і ридати.
Ця бджілка — так Оксана кличе наречену сина — ну от, бджілка ця їй, Оксанці, не подобається, хоч трісни. Жвава якась, а йому б, Миколці, тиху дівчину, місцеву.
Ось Тетянка Коваленко — яка ж дівчина гарна, спокійна, господарська, вивчилася на бухгалтерку, працює, до бібліотеки ходить, у школі за однією партою сиділи — ну чого б не взяти за дружину? Ну і нехай би в місті жили, а до батьків приїжджали, онучат возили. Коваленки — люди хороші, господарі справні, з такими й поріднитися — честь. А він що вигадав? Якусь міщанку знайшов і возиться із нею, ніби з писаною торбою. Тьху, очі б не дивилися! Одурила хлопця, от тобі й бджілка…
Молоді виклали продукти — тут уже нічого не скажеш: різні ковбаси, шинки, нарізки, фруктів усіляких — ойой, треба місце звільнити, скласти в холодильник, *на особливу нагоду*. Треба ж щось і на завтра приготувати, сусідів та родичу позвати… що вже тепер, хоч може й весілля ніякого не буде, але так положено. Де ж Грицько? Обід уже, у польовій їдальні поїв? Оце йому там подобається їсти… Ну добре, побіжу збирати що є, готувати.
— Ма-ам, ми на річку побіжимо!
— Біжіть, що я вам…
На річку їй захотілося, кобила міська! Якби без неї приїхав, то й город би пополив, може батькові допоміг би, а з цією принцесою — сидить, на річку їх приспічило…
Цілий день Оксана крутилася, як білка в колесі: гостей на завтра покликала, стрічини відзначити. Втомилася, прилягла хоч на п’ять хвилин — здається, тільки очі закрила, аж раптом — о Боже ж мій! Що тут коїться?
— Ви що це робите? А?!
— Мам, ми вечерю готуємо, хотіли допомогти, поки ти відпочиваєш.
— Вечерю? А чого святочний посуд дістали? Он миски в столі, стакани, ложки! Грицю, а ти чого мовчиш?
— А я що? Правильно хлопці роблять. Чого тобі той посуд стоїть — пил збирає?
— Та ви з глузду з’їхали? Як так можна? Ой, ой-ой-ой, і чарки кришталеві, і салатнички… Що це коїться?!
— Мам, та що *коїться*? Ми накриваємо стіл, готуємо сімейну вечерю, а ти плачеш через свої салатнички й чарки?
Оксана махнула рукою і пішла у кімнату, коси побачивши, як ця бджілка ріже привезені делікатеси. Ось і приберігала *на особливу нагоду*… Підвелася зітхнувши й нісенітницю кудись пішла.
— Мам, переодягайся й іди до столу! — кличе син.
Виходить — Боже ж ти мій! — і нову скатертину дістали, і келихи… Ой-ой, роками фарфор стояв, тремтіла над ним, а вони… Виставили все. Грицько — оцей Грицько! — франт знайшовся: дивіться на нього! Вирядився, сорочку нову надів (усього тричі її носив), нові штани… Зовсім з глузду з’їхав?
— Оксанко, ну їй-богу, іди переодягайся! Син із дочкою в гості приїхали!
— З… з якою дочкою?! — прошипіла вона. — Ти вже зовсім…
— Мам, ну що ти? — син підійшов, взяв за руки, але вона вирвалась, розлютувалась і почала кричати, що це її хата й порядки тут вона встановлює. Кричала про посуд, який узяв без дозволу, про делікатеси, що діти привезли в подарунок, а вона їх *на особливу нагоду* хотіла…
— Так, — Грицько ударив кулаком по столу, — ти чого розверещалась, мати?! А де в мене ось він, твій *особливий випадок*, сидить?! — стукнув він ребром долоні по горлу. — Віриш, ні?
Та що це взагалі таке? Ходимо, як забителі, їмо з якихось собачих мисок, п’ємо з довоєнних кружок — зате три сервізи повних маємо! Три! Стоять без діла, а ми їмо з мисок… Це *наші* речі, Оксанко, а не твої! Ми разом живемо, і Миколка — теж наш син, зрозуміла? І він має право цим усім користуватися! Давай, сину, килим на підлогу постелимо —Тож усе село тепер живе, не чекаючи на “особливий випадок”, а Оксана згодом змирилась і навіть полюбила свою городянку-невістку, бо та навчила її пити каву з тоненьких фарфорових чашок замість гранчастих склянок.
