Такого не буває.
Ранковий дзвінок від колишнього чоловіка розірвав сон. Чому вона забула вимкнути звук на ніч? Замість «Алло» зітхнула, щоб знав, що розбудив. Він довго вибачався, потім розмовляв про погоду, роботу та новини з телевізора. Щось готував, натякав. Оксана не поспішала, не відповідала. Іногда кивала, наче він міг це бачити.
А він, здавалося, і справді бачив. П’ятнадцять років шлюбу — ключ до надздібностей. Вона пішла на кухню в одній білизні, увімкнула гучний зв’язок, поклала телефон на стіл і відчинила холодильник. Його порожні полиці були давно не миті й ображені. На дверцятах стояла пляшка вина, а поруч — шматок магазинного сиру в трикутній упаковці.
— Як справи у Софійки?
На ім’я доньки довелося реагувати:
— Ти їй не дзвонив?
— Дзвонив, — колишній заговорив швидко, — у четвер розмовляли. Каже, у неї все добре. Квітне й пахне, — засміявся, — а ще сказала, що ти на тиждень випадаєш з реальності, їдеш відпочивати. Розбагатіла, мамо? Далеко збираєшся? А твої учні як? На канікули відпустила?
Вона ковтнула вина прямо з пляшки, притулила телефон до вуха, щоб чутливий динамік не вловив, як тремтить її рука, коли скло б’ється об склянку. Зібралася й усміхнулася:
— Набридло все. Маю право на тиждень під пальмами біля моря. Ще не скоро. Місяць попереду. Заздриш?
— Звісно, — пауза, — ні. Колишній втягнувся в стару гру.
— Я привезу тобі, — пауза, — нічого. — Оксана розслабилася. — А чого хотів?
— Мені дуже незручно просити, але я трохи підзаклав. До кінця місяця тисячу гривень не позичиш? Непередбачені витрати…
— Ммм… — вона відкусила шматок сиру й поклала на язик, ніби цукерку. — Які це витрати, цікаво?
— Я тут з жінкою познайомився. Гарна така жінка. Дуже гарна.
Безпричинна, дивна ревність стиснула горло:
— То в тієї жінки й запитай! — перед очима спалахнув образ: двадцять років тому, ще майбутній чоловік, високий, худий, з довгою чубчикою, що розділяв обличчя навпіл, білими пасмами; посмішка теж коса, видно гострий ікло, а поруч — не вона, а чужа жінка у мініспідниці й з червоною помадою.
— Оксанко, що сталося? — голос став тим самим, рідним. Від турботи першило, очі кололо, ось-ось заплаче.
— Нічого. Не виспалася. Вибач. Зараз перекажу. Гарного дня.
Поки вводила дані у банківському додатку, прийшов меседж від Віталія:
— Доброго ранку, кохана! Сьогодні чудовий день. Може, влаштуємо пікнік біля озера? Можу заїхати о 15:00.
— І ти туди ж! Відчепіться всі! — злість вибила дурні сльози. Нарешті налила вина в склянку, ковтнула, прожувала сир. Підійшла до дзеркала в передпокої, провела рукою по правому боці, де чорне мереживо білизни стикалося з білою шкірою, боячись торкнутися трохи нижче — до крихітного вузлика, трохи більшого за прищ, у паху, там, де всі голять, не дивлячись. Нічого не змінилося. Він був на місці. Потім душ, жорстко, до червоного, шампунь двічі, маска, патчі, фен. Увімкнула ноутбук. Сигнали з соцмереж. Натягнула футболку.
Відкрила перше повідомлення:
— Доброго дня! Хочу вивчати німецьку з нуля. У вас ще є вільний час? Яка форма оплати?
Руки самі знали, що писати. Рутина робила сильнішою. Відправляючи відповідь, випадково клікнула на аватарку й побачила втому й самотність. Серце стислося.
— Скільки разів на тиждень хочете займатися? І мушу попередити — з першого по десяте заняття не буде. Можливо, взагалі ніколи, бо я помру, — написала й стерла до «не буде».
Відповідь прийшла миттєво:
— Три рази на тиждень. За часом гнучкий. Працюю вдома. Підлаштуюся.
— Сьогодні о п’ятій вечора за берлінським часом?
— Підходить.
Софійка подзвонила, коли суп у азіатському стилі вже майже з’їли. Колись вони називали його «похмільним».
— Мам, ти як?
— Чудово. Їм. Ти мене відволікаєш, — буркнула від страху.
— А ми на пляж збираємося. Мені тато дзвонив. Щось ти його не вразила… — чути було гул чужого міста, машини й тривогу.
— Я йому вже п’ять років як не подобаюся.
— Якщо язвиш, то все гаразд. Я ж не помиляюся?
— Донечко, як ти? Скучила.
— І я!
Балакали про дрібниці. Разом по телефону зустріли друзів, їхали у метро до Барселонети, шукали лежак. Пробивалося іспанське сонце, шелестіли хвилі. Море закривало все погане. Розійшлися. Одна — вперед, інша — на грань. Але зі спогадом про безтурботно-прекрасне. Оксана глянула на годинник. Майже п’ять. Ще вся там, золота й дзвінка, поруч із донькою, механічно увімкнула ноут. І, якВона подивилася йому в очі, і раптом усвідомила, що саме таке буває справді.
