Ой, слухай, я тобі розкажу про мою подружку Оксану Завірюху. Вона така жвава, що й вуха закривай — слова з неї сипляться, як з мішка зерно. І гарнюня, і гостроязика, і хитра, як лиса. А інколи так скромненько прикинеться — ну прямо ангелочок! Хоча ж я знаю, що це лише гра.
Пам’ятаю, їхали ми у автобусному турі. Людей набилося, як селедок у бочці. За кермом сидів суворий дядько Іванко. Дорога передбачалася довга, нічна, а заміни у водія не було. Він озирнувся на нашу галасливу компанію й каже:
— Їхати далеко, як би мені за кермом не дрімати. Дівчата, хто скрасить шлях? Посидите поруч, побалакаємо? А я вам потім віддячу.
Усі зробили кислі мінки: водія шкода, але кому ж хочеться не спати? Усе закладає, щоб швидше заснути й прокинутися на місці.
Тут на допомогу піднялась Завірюха — погодилась розважати Іванка, поки інші сплять. Пересіла спереду, спідничку підперла, очиці в підлогу — ну просто сором’язлива панночка.
— Не знаю, про що говорити, я ж боязка… але спробую.
Пасажири почали влаштовуватися, Іванко везе по трасі, автобус жере кілометри. А Оксана починає:
— Про що поговоримо, капітане? Може, розкажете про свою першу любов? Ну… у мене теж колись було, дуже давно, мені тоді дев’ятнадцять…
— О, це справжня тема! — схвально киває Іванко. — У мене теж щось таке було… у минулому тисячолітті. Давай, кучірява!
— Ото ж бо в ті незапам’ятні часи мене й накрило коханням, — почала Завірюха. — Ну… можливо, другим або третім по рахунку, точно не скажу. Гдесь у першій десятці. Ім’я кавалера не розкрию — назвемо його… Ну, скажімо, Петриком.
Іванко крутив кермо і кивав. Оксана ніжно розповідала, як вони з Петриком зустрілися, і раптом — бах! — неможлива пристрасть серед вечірньої вулиці!
— Ми з Петриком зрозуміли, що йшли одне до одного все життя! — розпалювала вона. — Ось прямо після вечері встали й пішли назустріч долі! І зійшлися на перехресті трьох доріг, коли на небі запалювалися перші зірки, а в навколишніх корчмах почали лускати перші пляшки…
— Оце так розказ! — схвалив Іванко. — Ну і як? Розпалилися?
— Та все було чудово, але притулитися ніде! — зітхнула Оксана. — У мене не можна, у Петрика — теж. У друзів усі хати зайняті, на кімнату грошей немає…
— О, знайома історія! — засміявся водій. — У мене теж було таке — гормони б’ють ключем, дівчина готова, а лігти ніде. Хоч на лавку в парку клади!
— Шукали ми затишне місце, але нічого, — казала Оксана. — Від безвиході вже до альтанки підійшли — а там теж зайнято! Якась епідемія кохання! І Петрик каже: «Ну що, кохана, може, іншим разом?»
Сон як рукою з Іванка зняло. Він так гаркнув, що ледь кермо не випустив.
— Що?! Який ще «іншим разом»?! От козел твій Петрик! Я б на його місці… Де ти такого недолуОксана засміялась диявольським сміхом і промовила: “Та це ж жарт, Іванко — насправді Петрик просто знав, де у дворі схований ключ від горища…”
