У жіночій консультації в коридорі на лавці сиділа літня жінка. Поруч притулилась худуща дівчинка років п’ятнадцяти — у короткій спідниці, з-під якої визирали гострокутні коліна. Бабуся привела онуку на аборт.
Бабця весь час важко зітхала. Онука ж з переляком озиралася навкруги. Біля неї стояв пакет. До них підійшла жінка років тридцяти й присіла поруч.
— Ви до цього кабінету?
— Так… А скажіть, це не боляче?
— Неприємно, звісно, але знеболять. Головне — швидко, хвилин п’ять, якщо термін невеликий. Так кажуть, я сама тут уперше. Чесно, мені теж страшно. І розумом усвідомлюю — дитина ж ні в чому не винна…
— Господи, ось так накаркали… Розумієте, це моя онука, вона в дев’ятому класі, а той хлопець її обдурив, кинув… А вона тепер вагітна. Він і чути не хоче про дитину. А нам що робити? Їй же школу треба закінчити… Батьків у неї нема, я її сама виростила… Ох, лишенько…
— Ба, ну годі вже, не рви мені душу, мені й так важко… Ось тітка сказала — не буде боляче, раз, і справу з рук…
— Ох, онучко, та ж там у тебе дитина, живесенька, а ти — раз і справу… Дитятко ні в чому не винне, правильно жінка каже. Знаєш що? Вставай, ходімо, як-небудь виростимо. У війну ж народжували — і нічого. Впораємось. А твій Олежко нам не потрібен, от так батько… Вставай, бери пакет, ходімо додому, нема нам тут чого робити.
Дівчинка, схоже, саме цього й чекала. Схопила пакет і попрямувала до виходу, бабуся пішла слідом. Жінка, що сиділа на лавці, усміхнулася, дивлячись їм услід, задумавшись про щось своє…
Двадцять років потому
— Мам, я його кохаю, у нас все серйозно, ти тільки повір! Дмитро — гарний хлопець, у нього велике майбутнє!
— Яке там майбутнє, якщо ви одружитесь… Закінчите універ, а там побачимо!
— Мам, нам уже по двадцять, не малюки. Весілля навчанню не завадить, тим більше — грошей витрачати не будемо, подамо заяву, і все. Навіщо нам усі ці формальності? Пообідаємо у ресторані з батьками Дмитра й його бабусею — і все, із друзями потім святкуватимемо. Дима дуже любить свою бабусю, вона його виростила.
— Ох, Марічко, ну що не зробиш для рідної дитини! Треба ж познайомитися з батьками Дмитра, ми ж тестя з тещею, як-не-як…
— Запросіть їх у гостину, мам…
— Вітаю, заходьте! Я мама Марії, Юлія. Сідайте за стіл…
Дивлячись на бабусю Дмитра, Юлії здалося, що вона її десь вже бачила. Мама хлопця, Ганна, виглядала дуже молодо, ледве старшою за сина. У розмові зрозуміло, що народила вона його у шістнадцять — від однокласника, який спочатку відмовлявся від дитини, а потім мусив одружитися, щоб не потрапити до в’язниці. На папері вони були чоловіком і дружиною, але жили окремо, а згодом і розійшлися.
— Знаєте, Юле, соромно зізнатися, але ми ж спершу хотіли позбутися Дімочка… Ганнуся ж була ще дитиною, яка з неї мати… Батьків у неї не було, мати померла молодою, а батько десь у тюрмі загинув. Я її сама виростила. А тут — дитина в подолі принесла… Ну куди народжувати? Кому?
Коли прийшли до лікарні, чекали черги на ту процедуру, підійшла якась дівчина. Теж на аборт. Каже — діти ні в чому не винні. І мене ніби луснуло по голові — як можна вбивати невинну дитину? Це був знак згори, щоб ми зупинилися — і Дмитрика врятували.
Ту дівчину, мабуть, сам Бог послав. Ми з Ганною пішли з лікарні додому. До останнього вона ходила до школи, закінчила дев’ятий клас, а більше нам і не треба було. Дима народився — я з ним сиділа, а Ганя пішла до училища, вивчилася на кондитера. Олежко, Димин батько, ніякої допомоги не давав, як і його батьки.
Нічого, впоралися. Ганя потім за хорошого чоловіка вийшла, ще й доньку народила. Тепер торти на заказ пече — непогано заробляє. Не переживайте, якщо Дима з Марією одружаться — їм буде де жити, я їм свою квартету віддам, а сама до Гані переїду. Ось така у нас історія.
Юля не вірила своїм вухам. Це ж були ті самі бабуся з онукою, що пішли тоді з лікарні. Адже саме завдяки ним вона наважилася залишити дитину — свою улюблену Марійку…
Після тієї розмови з бабусею тоді їй раптом стало спокійно — вона зрозуміла, що треба народжувати, усе буде добре. Дитина була від одруженого чоловіка — її першого кохання. Життя розвело їх у різні боки, а коли вони знову зустрілися, він уже був одружений. Лише раз вони побачилися — і після цього вона зрозуміла, що вагітна.
Руйнувати його сім’ю вона не хотіла, про дитину нічого не сказала — вирішила, що не має права народжувати, псувати життя собі й малютці.
Наважившись на аборт, Юля переконувала себе — так буде краще. Але ті дві — бабуся з онуІ тепер, коли їхні діти стояли на порозі щастя, здавалося, саме доля вирішила показати їм, що найважливіші рішення в житті іноді приймаються зовсім не так, як ми плануємо.
