Дядька Богдана Тараса зразу не сподобався, а згодом й зовсім його зненавидів.
Мати, нервувато перебираючи пальцями, сказала того вечора восьмирічному синові:
— Тарасе, познайомся, це дядько Богдан. Ми разом працюємо, а тепер вирішили жити під одним дахом.
Тарас насупився, не розуміючи. Що це означає? Чужий дядько тепер буде тут з ними?
— А тато? — зло глянув він на матір і скоса — на дядька Богдана, що стояв біля дверей.
— Тарасе, не починай! — Мати схвилювалася ще більше і навіть підвищила голос.
— Тато повернеться! Обов’язково повернеться! Нам ти не потрібен! — вигукнув Тарас у бік незнайомця. Сльози бризнули з очей, і він штовхнувся до своєї кімнати.
— Тарасю, сину. Скільки разів я тобі казала — тато нас покинув. Мене покинув і тебе покинув. Він більше не повернеться. Ніколи. А дядько Богдан — він добрий. Ти побачиш, він про нас піклуватиметься, ви подружитесь. — Мати сіла поруч із сином, що впав на ліжко. Вона гладила його по голові, по плечах, говорила тихо й лагідно, але Тарас не обертався, упершись об стіну. Він не вірив матері й не хотів її слухати.
Тато й раніше часто їздив далеко, на своєму великому вантажівнику, але завжди повертався. Веселий, з подарунками для Тараса й матері. Від самих воріт він гукав: «Ну-мо, зустрічай! Дивись, хто приїхав!» — і Тарас біг йому назустріч, розкинувши руки: «Тату, тату! А що ти мені привіз?»
Перед тим, як тато поїхав того разу, вони з матір’ю довго щось обговорювали на кухні. Мати схлипувала, а тато твердив: «Марічко, годі сцен, ти ж знала, що в мене інша родина. Я мушу про них подбати».
Тарасу тоді було шість, він не розумів, чому мати плаче — адже тато говорив про них, про їхню родину, про нього й матір. Бо як може бути якась ще родина? Тарас уже засинав, а вранці, прокинувшись, тата не було.
— А коли він повернеться? — запитав він у матері, яка того ранку була задумлива й часто зітхала.
Тарас не повірив, коли мати пояснила, що тато більше ніколи не приїде. Що в нього інша родина, інша дружина й інші діти, а вони з Тарасом йому більше не потрібні. Тоді хлопець сильно розлютився на матір, плакав і кричав, що вона бреше, що тато любить його й обов’язково повернеться.
Тарас чекав дуже довго, а тато не приїжджав. Мати цькала його, коли він запитував про батька. А тепер у їхньому домі з’явився цей дядько Богдан.
Мати пішла. Тарас почув, як на кухні дядько Богдан сказав:
— Марічко, не треба було так. Треба було його якось підготувати.
— Нічого. Звикне. Все налагодиться. — Різко відповіла мати.
Вранці за сніданком дядько Богдан сидів із ними. Хвалив штрудлі з сиром, ніби це було щось надзвичайне. Мати посміхалася, доливаючи йому гарячої кави.
— Тарас, хочеш, я тебе до школи відвезу? Дам порулити? — запропонував дядько Богдан.
— Сам дійду. — Буркнув Тарас.
Тато теж дозволяв Тарасові посидіти за кермом своєї великої машини, правда, вона була заглушена й нікуди не їхала, але хлопцеві подобалося крутити кермо, торкатися різних важелів і кнопок, уявляючи, що він їде кудись за самий обрій. А від цього дядька Богдана йому нічого не треба.
Дядько Богдан не наполягав, а мати не зробила зауваження, що Тарас грубить. Хлопець давно звик ходити до школи сам — мати працювала на фабриці у сусідньому містечку й, поспішаючи на автобус, вже біля дверей гукала: «Тарасе, вставай! Сніданок на столі!» Разом вони снідали лише на вихідних.
Хоч Тарас і злився на дядька Богдана, йому все ж цікаво було, яка в того машина. Напевно, такий самий старий «Запорожець», як у сусіда діда Івана, який той заводить раз на місяць, щоб поїхати на ринок. Але ні — у дядька Богдана виявився гарний сріблястий автомобіль, у який вони з матір’ю сіли й поїхали в бік міста. Матір при цьому махнула синові, а дядько Богдан подав звуковий сигнал. Тарас не помахав у відповідь і не посміхнувся, він нахмурився й пішов у інший бік.
За два будинки на лавці його чекав кращий друг Юрко.
— Ну, не пощастило тобі. Зараз почне виховувати, — протягнув Юрко, почесуючи потилицю.
Це відбувалося автоматично — варто було згадати про його вітчима. Дядько Василь жив із ними уже чотири роки. Він багато пив, постійно кричав на Юрка й часто давав ляпаси з будь-якого приводу. Мати за сина не заступалася — вона й сама часто випивала разом із чоловіком і вважала, що чоловік краще знає, як виховувати майбутнього чоловіка.
Тарас уявив, що дядько Богдан може виявитися таким самим, і став ще похмурішим. Але його побоювання виявилися марними.
Дядько Богдан не пив. Після роботи й у вихідні він, насвистуючиТарас глибоко зітхнув і, підійшовши до дядька Богдана, міцно обняв його, відчуваючи, як у серці нарешті з’явився справжній тато.
