Дядька Степана Бідзілю я відразу ж не полюбив, навіть більше — возненавидів.
Мати, нервово перебираючи пальцями, сказала того вечора восьмирічному синові:
— Білозір, знайомся, це дядько Степан. Ми разом працюємо, а тепер вирішили й жити разом.
Бідзіля насупився, не розуміючи. Що це значить? Цей чужак тепер буде жити з ними?
— А тато? — злісно глянув він на матір і скоса на дядька Степана, який стояв біля дверей.
— Білозір, не починай! — Мати занервувала ще більше і навіть підвищила голос.
— Тато приїде! Обов’язково приїде! Ти нам не потрібен! — викрикнув Бідзіля в обличчя незнайомцю. Сльози бризнули з очей, і він побіг у свою кімнату.
— Білозір, сину. Скільки разів я тобі казала — твій тато нас покинув. Мене покинув і тебе покинув. Він більше не приїде. Ніколи не приїде. А дядько Степан — він добрий. Побачиш, він піклуватиметься про нас, ви потоваришуєте.
Мати сіла поруч із сином, який кинувся на ліжко. Гладила його по голові, по плечах, говорила тихо й лагідно, але Бідзіля не обертався, втулившись у стіну. Він не вірив матері і не хотів її слухати.
Тато й раніше часто від’їжджав далеко на своїй вантажівці, але завжди повертався. Веселий, з подарунками для Бідзілі й мами. Від самих воріт гукав: «Ну-бо, зустрічай! Дивись, хто приїхав!» — і Бідзіля біг йому назустріч, розкинувши руки: «Тату, тату! А що ти мені привіз?»
Перед тим, як тато поїхав того разу, вони з матір’ю довго розмовляли на кухні. Мати схлипувала, а тато твердив: «Оленко, годі сцен, ти знала, що в мене сім’я. Я мушу думати про них».
Бідзілі тоді було шість, він не розумів, чому мати плаче, адже тато казав про них, про їхню сім’ю, про нього й матір. Невже можна, щоб була якась інша сім’я?
Бідзіля вже засинав, а вранці, прокинувшись, не побачив тата.
— А коли він повернеться? — запитав він у матері, яка того ранку була задумлива і часто зітхала.
Бідзіля не повірив, коли мати пояснила, що тато більше ніколи не приїде. Що в нього інша сім’я, інша дружина й інші діти, а вони з Бідзілею йому більше не потрібні.
Хлопчик тоді дуже розлютився на матір, плакав і кричав, що вона бреше, що тато його любить і обов’язково повернеться.
Бідзіля чекав дуже довго, але тато так і не приїхав. Мати цькала його, якщо він згадував батька. А тепер у їхньому домі з’явився цей дядько Степан.
Мати пішла. Бідзіля почув, як на кухні дядько Степан промовив:
— Олю, не треба було так. Треба було якось підготувати його.
— Нічого. Звикне. Все налагодиться. — Різко відповіла мати.
Вранці за сніданком дядько Степан сидів із ними. Хвалив яєшню, смажену на салі, ніби це було щось надзвичайне. Мати посміхалась, доливаючи йому гарячого чаю.
— Білозір, хочеш, я відвезу тебе до школи? Дам порулити? — запропонував дядько Степан.
— Сам дійду. — Буркнув Бідзіля.
Тато теж дозволяв Бідзілі посидіти за кермом своєї великої машини, правда, вона була заглушена й нікуди не їхала, але хлопчикові подобалося крутити кермо, торкатися різних важелів і кнопок, уявляючи, що він їде кудись за обрій. А від цього дядька Степана йому нічого не треба.
Дядько Степан не наполягав, а мати не зауважила, що Бідзіля грубить.
Хлопець давно звик ходити до школи сам. Мати працювала на фабриці в сусідньому містечку і, поспішаючи на автобус, гукала вже біля дверей: «Білозір, вставай! Сніданок на столі!»
Разом снідали вони лише вихідними.
Хоч Бідзіля і злився на дядька Степана, йому все ж цікаво було, яка в нього машина. Напевно, такий самий старий «жигуль», як у сусіда діда Івана, який той заводить раз на місяць, щоб поїхати на базар.
Але ні — у дядька Степана виявилася гарна срібляста машина. Вони з матір’ю сіли в неї й поїхали в бік міста, мати при цьому помахала синові, а дядько Степан посигнав.
Бідзіля не помахав у відповідь і не посміхнувся. Він похмурився й пішов у інший бік.
Через два будинки на лавці його чекав найкращий друг Славко.
— Так, тобі не пощастило. Зараз почне виховувати. — простягнув Славко, почухавши потилицю. Це сталося автоматично — лише від одного спогаду про його вітчима. Дядько Петро жив із ними уже чотири роки. Він багато пив, постійно кричав на Славка і часто давав ляпаса без причини. Мати за сина не заступалася — вона й сама часто випивала разом із чоловіком і вважала, що чоловік краще знає, як виховувати майбутнього мужчину.
Бідзіля уявив, що дядько Степан може виявитися таким же, і став ще похмурішим.
Але його переживання виявилися марними. Дядько Степан не пив. Після роботиДядько Степан зігрів холоде серце Бідзілі своєю добротою, і з того дня хлопчик нарешті зрозумів, що справжня родина — це не ті, хто дарує подарунки, а ті, хто завжди поруч.
