У світі снів, де логіка плине, як Дніпро у тумані, жінка на ім’я Соломія зітхала, тримаючи в руках порожній гаманець.
_”Коли тобі потрібно мало, тобі дають мало. Спочатку ти економиш на собі, потім усі економлять на тобі…”_
Ці слова, ніби вітер з Карпат, донеслись здалеку — можливо, їх шепотів сам Ремарк у тінях старого львівського кафе. Але тут, у цьому сюрреалі, вони звучали так, наче їх вирізали з каменю.
Спочатку ми відмовляємо собі у дрібних радощах — кави на Подолі, нової блузки з вишивкою, години тиші з улюбленою книгою Лесі Українки. А потім — ось воно — життя починає обходити нас стороною, як турист, що минув старий дім, не розгледівши його краси.
Скромність, доброта, відданість — усі ці якості квітнуть у романах, як полони в Карпатах навесні. Але в реальності вони часто стають мостом, по якому йдуть ті, хто не вартий навіть кроку.
Не кожна світла риса корисна. Іноді вона — лише свічка, що освітлює шлях для тих, хто не має власної. Поряд із чесною людиною завжди знайдеться той, хто використає її мовчазну жертву.
Кожна добра душа повинна вміти розрізняти: хто збирає квіти, а хто просто топче їх. Але спочатку треба запитати себе: чому жінки так часто відмовляють собі? Чому вони носять старі черевики, поки діти мають нові? Чому відкладають свої мрії, наче вони — зайві гривні у скарбничці?
Ніхто не подякує за таку економію. Адже мова не лише про гроші — це й про час, про сили, про маленькі бажання, які згасають, як вогники у вечірньому небі.
_”Люди звикають: коли тобі потрібно мало, тобі дають мало.”_
Спочатку ти відмовляєш собі у капучіно. Потім — у відпочинку. А далі вже не лише ти, а й інші починають думати: “Навіщо їй щось давати? Вона ж і так звикла без усього…”
І ось вона, Соломія, стоїть серед поля під дощем, питаючи долю: “За що?” Але у відповідь — лише шелест дощу. Ніхто не скаже: “Дякую!” Ніхто не обійме та не прошепче: “Тепер моя черга.” Лише тиша.
Злі звички ведуть у прірву.
Добра звичка ще не гарантує щастя, але погана — завжди приведе до горя.
Звичка забувати про себе народжується разом із коханням — до дитини, до чоловіка. Раптом твій світ перевертається, і ти вже не центр всесвіту. Мати годує дитину, віддаючи останнє. Коханка відмовляється від мрій заради спільного вечора.
А потім вони звикають. Діти — що мама завжди віддасть останнє. Чоловік — що вона завжди поступиться.
І що буде, коли вона раптом прокинеться і захоче жити для себе? Вони розізляться. Так, саме так! Ніхто не скаже: “Я розумію, тобі теж треба жити.” Вони будуть обурені — адже хтось наважився забрати те, що вони вважали своїм правом!
Якщо жінка злякається цього гніву — пройдуть роки, і одного дня вона прокинеться з думкою: “Як же так? Де моє життя?”
Невикористані можливості — немов незацвілі маки.
Що таке “економити на собі”? Це вірити, що тобі не варто мріяти про кар’єру — адже є кращі. Що не варто вчитися танцювати, бо “у мене немає таланту”. Що інші жінки гарніші, бо в них “волосся густіше, а очі блискучіші”.
Це звичка, яка змушує змиритися. Яка вирощує страх: “Але ж у мене не вийде!”
Це звичка, яка не дає йти до щастя.
Не варто економити на годинах, які ти проводиш із собою. На книжках, що пахнуть друкарською фарбою. На дрібних радощах — купленій собі шоколадці, прогулянці в парку.
Час, який приносить радість, ніколи не буде витраченим даремно. Він — як дощ для зів’ялого квіту.
Іноді здається, що люди вірять у своє безсмертя. Вони чекають “кращого моменту”, порівнюють себе з іншими, відкладають життя на потім.
Не зменшуй себе. Не порівнюй. Якби я, пишучи ці рядки, дивився на інших письменників — я б економив на папері, думаючи, що не гідний його.
Але ж кожен вартий свого шляху. І жодна жінка не повинна жити лише для інших. Бо коли ти економиш на собі — життя почина економляти на тобі.
© Еріх Марія Ремарк.
