У жіночій консультації в коридорі на лавці сиділа стара жінка. Поруч з нею тісно притулилась худа, на вигляд п’ятнадцятирічна дівчина в короткій спідничці, з-під якої визирали гострі коліна. Бабуся привела онуку на аборт.
Вона важко зітхала, а дівчинка, боязко озираючись, стискала в руках пакет. До них підійшла жінка років тридцяти й присіла поряд.
— Ви до цього кабінету?
— Так… А скажіть, це не дуже боляче?
— Нема приємного, звісно, але знеболять. Головне — швидко, хвилин п’ять, якщо термін маленький. Так кажуть… я сама вперше тут. Теж злякана, якщо чесно. І розумом розумію — дитина ж ні в чому не винувата…
— Господи, до чого ж дійшло… Розумієте, це моя онука, вона в дев’ятому класі, а хлопець її обдурив, кинув… А вона вагітна. Він і чути про дитину не хоче. А нам що робити? Їй школу треба закінчити… Батьків нема, я сама її виростила… Ой, лишенько…
— Ба, годі вже, не муч мене, і так важко… Ось пані ж сказала — не буде болю, раз — і все…
— Ой, дитино, а там же жива дитина, а ти — «раз і все»… Дитина невинна, правильно жінка каже. Знаєш що? Уставай, підемо додому. Якось виростимо. У війну ж народжували — і нічого. Справимось. А Петрик твій нам не потрібен, батько такій… Уставай, забирай пакет, ідемо, нема чого тут робити.
Дівчинка, наче тільки й чекала цих слів. Схопила пакет і попрямувала до виходу, бабуся пішла слідом. Жінка, що сиділа на лавці, посміхнулася, провожаючи їх поглядом, думаючи про щось своє…
Двадцять років потому
— Мамо, я його кохаю! У нас все серйозно, повір! Вітько — гарний хлопець, у нього велике майбутнє!
— Яке ж там майбутнє, якщо ви одружитесь… Закінчіть універ, а там побачимо!
— Мам, нам уже по двадцять, ми не діти. Весілля навчанню не завадить, тим більше що ми не витрачатимемо грошей — просто розпишемось. Навіщо ці урочистості? Пообідаємо у ресторані з батьками Вітька та його бабусею, а з друзями потім самостійно святкуватимемо. Вітько дуже любить свою бабусю, вона його виростила.
— Ох, Марічко… Що не зробиш заради рідної дитини! Треба ж познайомитися з його батьками, сватами будемо, як-не-як…
— Запросіть їх у гостину, мам…
— Ласкаво просимо! Я мати Марії, Люба. Сідайте за стіл…
Дивлячись на бабусю Вітька, Любі здалося, що вона її десь вже бачила. Мати хлопця, Настя, була дуже молодою, ледь старшою за сина. У розмові з’ясувалось, що народила вона його у шістнадцять років від однокласника, який спершу відмовлявся від дитини, а потім мусив одружитися, щоб не потрапити до в’язниці. На папері вони були чоловік і дружина, але не жили разом і згодом розійшлися.
— Знаєте, Любо, соромно зізнатися, але ми ж спершу хотіли позбутися Вітька… Настка була ще дівчинка, яка з неї мати? Батьків у неї не було — мати померла молодою, а батько в тюрмі згинув. Я її сама виростила. А тут вона й вагітність принесла… Куди народжувати? Кому?
Коли прийшли у лікарню й чекали черги, підійшла до нас одна дівчина — теж на аборт. І каже: «Діти невинні». Мене наче обухом по голові вдарило — як можна вбивати невинну дитину? То був знак згори, щоб ми зупинилися, і Вітька зберегли.
Та дівчина була послана самим Богом. Ми з Насткою пішли додому. Вона аж до останнього ходила до школи, закінчила дев’ятий клас, більшого й не треба було. Народився Вітько, я з ним сиділа, а Настка пішла до училистьІ тепер, коли їхні діти стояли на порозі щастя, усі вони розуміли, що найважливіші рішення в житті іноді приймаються за п’ять хвилин.
