Сон про хату
— Та як же ти наважуєшся? — донька аж очі витріщила. — Мамо, там же ти сама в тому селі, не страшно?
— Усюди є люди, — спокійно відповідала Оксана Семенівна, — і там знайду собі товаришок. Ти не хвилюйся. А тебе я завжди чекатиму в гості. До міста більше не повернуся. Чекала на пенсію, як на свято. І хатка гарна знайшлася. Та ще й у розстрочку. Хіба не диво?
На душі в Оксани було тепло. Мало того, що вона здійснила свою мрію — хату в селі під Києвом, — була й інша причина їхати. Доньці вже тридцять, а вона все ще сама. Тому й вирішила залишити їй квартиру, щоб дівчина влаштувала своє життя.
— Господарюй тут, а я завітаю, якщо на базар їхатиму чи до магазину, — обійняла вона Марійку й сіла в автобус, що поніс її до мрії.
У селі Оксана швидко звикла. Ніскільки не сумувала за містом, адже завжди любила проводити час на дачі, яку вже продала. Село було затишним: магазин, автобус, навіть фельдшерський пункт і бібліотека.
— Красота! — говорила вголос Оксана, виходячи ранком на ґанок, сонна та щаслива. Сусіди були добрі, пропонували допомогу, але вона відмовлялася — хотіла все робити сама.
Спочатку часто приїжджала Марійка, не могла звикнути без мами й хвилювалася за неї. Жили ж разом стільки років, а тепер доньці треба було створити сім’ю, щоб не засмутити матір. Так казала сама Оксана Семенівна.
Весна була м’якою й дощиковою.
— Добре, — зауважив сусід Оксани, дід Петро, — у вологу землю сіяти — саме те. Буде врожай.
Оксана не лише впоралася з городом, але й завела курочок та качок, адже хлів був у доброму стані. Вона літала, як на крилах: зранку в сад, годувала пташок, відкривала теплицю, полола, а її міський кіт Граф ішов за нею слідом, пильнував курчат.
— Нічого, Графуне, до добра швидко звикають. Бачу, ти вже господарем тут ходиш. Молодець.
Незабаром до двору прибилася безхатькова собака Циганка, яка раніше бігала селом, шукаючи їжу. Оксана пускала її у двір із жалю, а тварина залишилася назавжди, дивлячись вдячними очима на господиню, що щоранку насипала їй каші з м’ясом.
Циганка оселилася під ґанком, а потім дід Петро змайстрував їй будиночок. У селі заговорили про нову сусідку, як про добру й господарську жінку, і всі посміхалися їй при зустрічі.
Марійка довго не могла звикнути до від’їзду матері, ніби почувала провину.
— Як я тобі віддячу, мамо? — питала вона, приїжджаючи на вихідні.
Та коли Марійка зустріла Олега, то зрозуміла маминий вчинок. Вона вийшла заміж, а через рік народила донечку Софійку.
— Ось і віддячила, — сміялася Оксана. — Рід наш продовжується! Будеш до мене на літо приїжджати, я заведу козу, щоб внучку годувати свіжим молоком.
Роки йшли, і Оксана Семенівна стала справжньою селянкою. Марійка з чоловіком приїжджали помитися в лазні, допомогти з городом, забрати варення.
Донька часто питала:
— Не втомилася тут возитися з худобою? Вік уже не молодий…
— Поки справляюся, — відповідала Оксана. — А як стане важко, то й скоротА коли Оксані Семенівні стало важко ходити, вона так і лишилася біля вікна, дивлячись, як у дворі бігають курчата, граються кішки, а надворі спускається вечір, мов прозора вовна над рідним селом.
