Дім у спадок
— І як ти на це рішаєшся? — дивувалася дочка. — Мамо, ти ж там будеш сама в цьому селі, не страшно тобі?
— Скрізь є люди, — спокійно заперечувала Ганна Сергіївна. — Я й там знайду собі друзів, ти тільки не хвилюйся. А тебе я завжди чекатиму в гостину. Уже точно не повернуся до міста. Чекала на пенсію, як на нагороду. І хатинка гарна знайшлася. Навіть у розстрочку. Хіба не диво?
Настрій у Ганни був чудовим. Не лише тому, що вона здійснила свою мрію — купила будиночок у селі неподалік міста, а ще й тому, що це був її спосіб допомогти доньці. Олені вже минуло тридцять, а вона все ще не знаходила пару. Тому Ганна Сергіївна й вирішила залишити їй квартиру — нехай дівчина влаштовує особисте життя.
— Керуй тут, як хочеш, а я час від часу навідаюся, коли за продуктами чи на базар їхатиму, — обняла вона Олю й сіла в автобус, який поніс її до мрії.
У селі Ганна швидко освоїлася. Не сумувала за міською квартирою, адже раніше багато часу проводила на дачі, яку потім продала. Село було затишним: з магазином, автобусами, навіть з фельдшерським пунктом і бібліотекою.
— Красота! — любила голосно промовляти Ганна, виходячи вранці на ґанок, потягаючись. Сусіди були доброзичливі, пропонували допомогу, та вона відмовлялася — хотіла все робити сама.
Перший час до неї часто приїжджала Оля, яка не могла звикнути до маминої відсутності й хвилювалася за неї. Адже вони жили разом усі ці роки, а тепер Олі треба було створити власну сім’ю, щоб не засмутити матір. Так їй наказала сама Ганна Сергіївна.
Весна була теплою та дощовою.
— Це добре, — говорив сусід Ганни, семидесятилітній пенсіонер Дмитро Дмитрович. — У вологу землю сіяти — саме те. Буде врожай.
Ганна Сергіївна не лише впоралася з городом, а й завела курей та качок, адже хлів був у доброму стані. Вона літала, як на крилах: зранку годувала птахів, відчиняла теплицю, полола, а її міський кіт Барсун йшов за нею слідом, прижмурюючись на курчат.
— Нічого, Барсунчику, до хорошого швидко звикають. Ось ти вже й хазяїнуєш. Молодець.
Незабаром до двору приблукала бездомна собачка Циганка, яка раніше блукала селом, шукаючи їжі. Але Ганна, зжалившись, почала пускати її в двір, і собака вже нікуди не пішла, дивлячись щасливими очима на добру господиню, яка щоранку насипала їй каші з м’ясними шматочками.
Циганка оселилася під ґанком, а потім Дмитро Дмитрович змайстрував їй утеплену будку. Село заговорило про нову сусідку як про добру й господарну жінку, усміхалися їй при зустрічі.
А донька Оля довго не могла звикнути до маминої відсутності, ніби відчувала провину.
— Як мені тебе віддячити, мамо? — питала вона, приїжджаючи на вихідні.
Та коли Оля зустріла свого Руслана, то зрозуміла, наскільки мудрим був мамин вчинок. Вона вийшла заміж, а через рік народила донечку Софійку.
— Ось і віддячила, — сміялася радісна бабуся Ганна. — Наш рід триває! Онученько, як же це добре… Приїжджайте влітку, я заведу козу, щоби молочком її поїти.
Так минали роки, і Ганна Сергіївна стала справжньою селянкою. Оля з чоловіком приїжджали до неї в баньку, допомагали в городі, забирали соління.
Не раз донька запитувала:
— Чи не втомилася ти в селі зі своєю худобою? Роки вже не молоді. Вже й до сімдесяти йдеш… А ми лише наїздами. Обидва працюємо, а Софійка скоро до школи.
— Поки що справляюся, — відповідала Ганна Сергіївна. — А як стане важко, то й поскорочу худобу. А що мені тут без неї робити? У вікно дивитися? З нею веселіше…
Коли вік дався взнаки хворобами та болем у ногах, Ганна все ж не відразу змогла розлучитися з качками та козою.
Залишила лише курей, коли їй вже перевалило за вісімдесят. Циганки й кота Барсуна вже не було — прибралися, а до двору прибились дві киці, кинені кимось — як то часом буває в селі.
— Більше нікого не заводи, мамо, — благала Оля. — Я й так втомилася їздити до тебе працювати. А мій вік теж не стоїть на місці, скоро й мені до пенсії готуватися.
З чоловіком Оля прожила недовго. Розійшлися, коли Софійка закінчила школу й вступила до столичного університету. Але батько допомагав доньці, доки вона вчилася. І Оля доклала всіх зусиль, щоби дати Софійці освіту. Та, отримавши диплом, залишилася в столиці працювати й вийшла там заміж.
Так Оля знову опинилася сама в квартирі. Рідкими гостями були донька з зятем — далеко їздити, а в них своє життя.
А Ганна Сергіївна вже ледве пересувалася. Город вони з Олею скоротили, але щоразу, приїжджаючи, донька запрошувала матір до міста.
— Ну що, вирішила їхати зі мною, мамо? Там і лікарня поручЛена обійняла свою донечку, дивлячись на яблука в саду, і зрозуміла, що найбільше щастя — це продовжувати те, що почала її матір.
