— Барбоску, ходи сюди швидше! — Віктор вистрибнув з машини й кинувся до пса, що лежав біля дороги.
Але Барбоско не підвівся, не замахав хвостом… Розуміння непоправного спалахнуло в Віктора й обпекло йому серце: пес помер. «Що ж я тепер скажу мамі?» — думав Віктор, схилившись над бездиханним тілом, і невимушені сльози капали на сиву морду старого друга.
***
Старого пса Ганни Петрівни з першого погляду не прийняла її невістка Оксана. Він бурчав, коли вона проходила повз, і нервозно стукав хвостом по дерев’яних дошках ґанку. Оксана його боялася й тихо ненавиділа.
— Фу, чудовисько марне!.. Якби моя воля — давно б уже пішов у вічну спокуту! — сичала вона на Барбоску.
— Оксанко, годі тобі! Може, йому твій парфум не подобається, а може, тупіт каблуців дратує! Він же як дід старий, а старі, вони з примхами… — заспокоював дружину Віктор.
А Ганна Петрівна лише хмурилася, дивлячись на невістку. От би знала ця витончена пані, яким був Барбоско насправді! Він приніс їхній родині більше добра, ніж Оксана колись зможе.
***
Ганна Петрівна не втручалася в життя сина. Навіть коли він познайомив її з Оксаною, не сказала ні слова проти. Хоч і не сподобалась їй наречена. В Оксані відчувалася якась надуманість, фальш… Усміхається, а від очей — холод. І коли Віктор запитав:
— Мамо, ну як тобі Оксанка? Красуня, правда ж?
Ганна Петрівна відповіла:
— Ти для себе дружину вибирав… Головне, щоб тобі з нею добре було. А я вас можу тільки благословити… — Потім міцно обняла сина й поцілувала у макітку.
Після весілля молодята оселилися в Оксаниній квартирі, що дісталася їй у спадок. Тепер Віктор рідко навідував матір у село, хоч і сумував. Оксана не любила туди їздити: їй до душі були комфортні відпочинки, а з дружиною сваритися не хотілося. Але того літа вона раптом захотіла відпочити на природі.
— Читала, що екотуризм дуже корисний для здоров’я. У місті стресів повно, й гіподинамія — справжня кара! До того ж це модно! Тільки закордонні курорти дорогі… Тому я й згадала про ваше село, — говорила Оксана, складаючи валізи.
Віктор зрадів: давно не був у рідній хаті, і якщо для цього треба стати екотуристом — то він готовий. Працювати можна було й віддалено, тож незабаром вони вже були на місці.
Ганна Петрівна їх радо зустріла.
— Невже ж таки приїхали? Хоча б по-людськи відпочинете. У нас не гірше, ніж у ваших Туреччинах і Єгиптах.
— Ну, це вже занадто… — протягла Оксана. — До речі, Ганно Петрівно, у вас є тваринки? Сільський туризм передбачає повне занурення в автентичний побут.
Свекруха не зовсім зрозуміла, куди Оксана хоче «зануритися», але відповіла:
— Є Барбоско та курочки. Була ще кізочка… Та й та вмерла минулого року.
Оксана з огидою глянула на старого пса, що грівся на сонці біля дверей, й скривилася.
— Я мала на увазі корисних тварин! А не цього собачого пенсіонера. Справді дивуюсь, як він ще живий.
— Зате в мене великий город… Там роботи — як у пеклі! Можеш занурюватися скільки завгодно! — поспішно відповіла Ганна Петрівна.
— Мамо, ми завтра за це візьмемося, — підхопив Віктор. — Я й дров напиляю, і паркан поправлю… А зараз час відпочити.
Він узяв валізи й поніс у дім. Оксана пішла слідом, каблуки в’язли в землю, і вона нарікала під ніс. Коли вона піднялася на ґанок, Барбоско підвів сиву голову й глухо загарчав. Оксана скрикнула й сховалася за чоловіка. Віктор потріпав пса за вухом.
— Що, Барбоску, образився, що Оксана тебе не зарахувала до корисних тварин? Та ти не сумуй, вона ж не злісно…
Пес замахав хвостом, радіючи господареві, якого знав ще змалку.
***
Вранці Ганна Петрівна повела невістку оглядати господарство.
— Ось курник, там яблуні, смородина… А ось і мій город. Вже давно час його прополювати.
З городом у Оксани не склалося: всі рослини здавалися їй однаково зеленими.
— Дивись: це морква, а це кульбаба лізе. Геть її, нахабу! — пояснювала невістці Ганна Петрівна. — Ти що, ніколи кульбаб не бачила?
— Бачила! А от решту вашої трави — не розрізняю! Я вам не професор ботаніки! — бурчала Оксана.
Вона намагалася, стогнала, злилася. До того ж — комахи, бруд на дорогому спортивному костюмі, зіпсований манікюр. А ще через годину ниВіктор повернувся до матері, обійняв її міцно, і вони разом пішли в дім, де на кухні вже чекав гарячий чай і теплі спогади про Барбоска, який назавжди залишився в їхніх серцях.
