Щоденник. Сьогодні мені виповнилося сорок. Я сиділа на кухні, перебираючи фото у телефоні — з кожним роком їх стає все більше, як і зморшок на обличчі. Але цього разу я вирішила влаштувати справжнє свято — з гостями, тортом із «Київської кондитерської» та тостами. Вперше за багато років захотілося відзначити день народження не просто за сімейним столом.
— Наталко, ти з глузду з‘їхала? — голос свекрухи розрізав кухонну тишу наче серп по житу. Марійка Степанівна стояла у дверях, стиснувши у руках букетик зі своєї грядки — нібито прийшла з візитом, а насправді — з перевіркою.
— Доброго ранку, Марійко Степанівно, — я навіть очей не підвела. — Чайник на плиті.
— Який там чай! Ти мені скажи, що це за дурниці ти Валерію наговорила? Сорок років святкувати — погана прикмета!
Я поклала телефон і подивилася на неї. Свекруха стояла у своїй звичній коричневій кофті, яку носила ще з часів, коли мій чоловік навчався у школі, і дивилася на мене так, ніби я запропонувала станцювати гопак на Майдані.
— Це мій день народження, і я вирішую, як його відзначати, — спокійно сказала я.
— Вирішуєш! — Марійка Степанівна аж заломила руки. — Сорок — це віко! Хто його святкує? Моя бабуся казала: якщо сорок відзначиш — життя піде шкереберть.
Я усміхнулася:
— Ваша бабуся, мабуть, багато що казала. Але тепер інші часи.
— Часи, часи… — вона підійшла до плити, налила собі чаю у ту саму чашку з пшонами, яку принесла зі своєї хати і поставила у наш шафку без запитань. — Ти знаєш, що сусідка Галя минулого року святкувала сорок років? А через тиждень її чоловік у лікарню потрапив!
— Марійко Степанівно, — я підійшла до вікна, — її чоловік потрапив у лікарню, бо двадцять років горілку пив, а не через день народження.
— Усе ти знаєш! Завжди найрозумніша! — голос свекрухи став вищим. — Я не для того сина виростила, щоб він на таку… на таку сучасницю потрапив.
Слово «сучасниця» вона вимовила так, ніби це було лайка.
— А що, власне, поганого в тому, що я сучасна? Працюю, заробляю, дім веду…
— Ведеш! — фыркнула вона. — Учора зайшла — пилюка на полицях, сорочка Валерія не прасута висить, а ти сидиш у ноутбуці щось друкуєш.
— Я працювала. Віддалено. Це називається кар’єра.
— Кар’єра… — вона відхлипнула чаю. — А сім’я? А дім? А онуки де?
Це питання про онуків лунало щоразу, коли вона заходила до нас. А заходила часто — майже щодня. У неї був ключ від нашої квартири, який Валерій віддав їй «на всяк випадок» ще на початку нашого шлюбу. І цей випадок, схоже, настав назавжди.
Вечером, коли Валерій повернувся з роботи, я вже знала, що розмова буде важкою. Він увійшов у двері, скинув куртку і перше, що сказав:
— Мама дзвонила. Каже, ти якусь дурню з днем народження вигадала.
— Яку дурню? — я помішувала борщ.
— Ну, це… святкування сорокаліття. Мама каже, що це погана прикмета.
— Валерію, — я обернулася до нього, — ти серйозно віриш у ці забобони?
Він здвигнув плечима:
— Не знаю. Але мама не просто так каже. Вона багато чого бачила.
— Багато бачила, — я повторила. — А я що, нічого не бачила? Мені сорок, і я хочу відзначити це як доросла людина. Запрошу друзів, колег, накрию стіл. Що в цьому поганого?
— Нічого. Але навіщо маму засмучувати? Можна ж просто в сімейному колі.
— У сімейному колі ми святкуємо щоА через рік, коли на порозі з‘явилася Марійка Степанівна з черговою «радою», Наталка просто посміхнулася, передала їй ключі від своєї нової квартири десь у Подільському районі і сказала: «Тепер ви можете приходити, коли забажаєте — але лише сюди».
Кінець.
