У вікні стояла Оксана, дивилася на сіре небо, затягнте важкими хмарами.
— Мамо, я більше так не можу,— сказала вона тихо.
— Що значить «не можу»? Двадцять два роки могла, а тепер раптом не можеш? — Галина Степанівна розвела руками, її зморшкувате обличчя спотворилося від обурення. — Ти з глузду з‘їхала на старість? Про що ти думаєш?
Оксана гірко посміхнулася. Про що вона думає? Про безсонні ночі, коли чекала чоловіка з «ділових зустрічей». Про зневажливі погляди, якими він обдаровував її за обідом. Про те, як він називав її «старою відьмою» перед друзями, а потім сміявся — мовляв, треба мати почуття гумору.
— Я думаю про те, що хочу нарешті пожити для себе,— відповіла вона.
— Для себе? — мати коротко засміялася. — А про мене ти подумала? Куди я дінуся? На мою пенсію тільки хліб купиш! Андрій нас обох утримує, до речі.
Оксана відчула, як у горлі стиснуло. Завжди так — варто заговорити про себе, як мати тут же виставляє рахунок. Борг, зобов‘язання, провина — вічні кайдани, які вона тягне через все життя.
— Я влаштувалася на роботу, мамо. Бухгалтеркою у приватну фірму.
— Що? — Галина Степанівна опустилася на стілець, притискуючи руку до грудей. — Ось через що ти на курси ходила? Готувалася? У мене за спиною все вирішила?
— Я не зобов‘язана…
— Ні, зобов‘язана! — мати підвищила голос. — Я тебе виростила, ночей не спала! Я тобі життя віддала! А тепер ти хочеш усе зруйнувати? Через що? Через свої капризи?
У передпокої хлопнули двері — повернувся Андрій. Його важкі кроки пролунали як вирок. Оксана стиснула кулаки, відчуваючи, як нігті впиваються у долоні.
— Про що сперечаємось, пані? — його голос, як завжди, був наче мед, коли поруч були сторонні. — Галино Степанівно, ви так кричите, що сусіди збіжаться.
— Твоя дружина з глузду з‘їхала! — мати миттєво переключилася на зятя. — Каже, на роботу влаштувалася, розлучитися хоче!
Андрій повільно повернувся до Оксани. У його очах блиснуло щось холодне, зміїне.
— Отак? — протягнув він. — І давно ти це придумала, серденько?
Оксана відчула, як по спині пробіг холодок. Цей тон вона знала занадто добре — оманливо ласкавий, віщувавший бурю.
— Не придумала, Андрію. Вирішила,— вона сама здивувалася твердості у своєму голосі.
— Вирішила вона! — мати знову розвела руками. — Андрію, ну скажи їй! У неї клімакс, мабуть, зовсім голову втратила!
— Мамо! — Оксана різко обернулася. — Годі! Мені п‘ятдесят два роки, я не істеричка й не божевільна. Я просто більше не хочу…
— Чого ж ти не хочеш, люба? — Андрій зробив крок ближче, його посмішка не торкалася очей. — Може, тобі не подобається жити у цій хаті? Чи авто не те? Чи прикрас замало?
— Годі,— Оксана відступила до вікна. — Ти чудово знаєш, що справа не в цьому.
— А в чому? У тій молоденькій секретарці, з якою ти його бачила? — встряла Галина Степанівна. — Та й біс із нею! У всіх чоловіків є слабкості. Заплющ очі й терпи, як усі нормальні жінки!
Оксана відчула, як усередині щось обірвалося. Ось воно — «терпи». Скільки вона чула цього «терпи» у своєму житті? Терпи, коли чоловік принижує. Терпи, коли зраджує. Терпи, бо так треба, бо «у всіх так», бо «подумай про матір».
— Знаєш що, серденько,— Андрій сів на підлокітник крісла, закинувши ногу на ногу,— давай начистоту. Ти ж розумієш, що сама не виживеш? Яка робота у твої роки? Кому ти потрібна?
— Не потрібна? — Оксана раптом засміялася, і від цього сміху Галина Степанівна здригнулася. — Правильно, Андрію.
Саме це ти мені вбивав усі ці роки. Що я нікому не потрібна, що я нічого не варта, що маю бути вдячна за кожен твій погляд.
— Донечко,— мати спробувала взяти її за руку,— ти себе накручуєш…
— Ні, мамо,— Оксана м‘яко, але рішуче визволила руку. — Я вперше за багато років бачу все чітко. І я йду.
— Нікуди ти не підеш,— прошипів Андрій, миттєво втративши набуту м‘якість. — Ти що, забула, на кого записана хата? І хто платить за лікування твоєї матері?
— Ось воно що,— Оксана відчула дивний спокій. — Нарешті ти показав своє справжнє обличчя. Навіть при мамі не втримався.
— Оксанко, донечко,— Галина Степанівна схопилася за серце,— ти ж не покинеш мене? Куди ти підеш?
— У мене є хата. Я зняла її тиждень тому.
— Що? — одночасно вигукнули мати й чоловік.
— Так, уявіть собі. Маленька, у спальному районі. Зате моя. Вірніше, орендована, але моя.
Андрій розреготався:
— І на які гроші ти збираєшся її оплачувати? На зарплату бухгалтерки-недоучки?
— Я не недоучка,— тихо відповіла ОкКоли Галина Степанівна пішла, Оксана ще довго сиділа біля вікна, слухаючи, як закруглюються слова матері в її серці, і вперше відчула, що тепер її життя належало лише їй.
