Оля замерла, почувствовав, як кров стигла в жилах. Руки розслабилися, і піднос з гучним брязкотом упав на підлогу веранди. Шматки розбитої шклянки розлетілися на всі боки.
Тарас і Наталя Миколаївна різко обернулися. На обличчі свекрухи переляк швидко змінився вдаваною турботою.
— Донечко моя! — скрикнула вона, схопившись з місця. — Чи не порізалася? Дай, допоможу!
— Не підходьте до мене, — Оля виставила вперед руку. — Я все чула.
Вона перевела палаючий погляд на чоловіка. Тарас сидів, згорбившись, опустивши голову й нервово крутячи край скатертини.
— Тарасе, — голос Олі дзвенів від напруги. — Ти маєш щось сказати?
— Олюню, ти все не так зрозуміла! — забуркотіла Наталя Миколаївна. — Ми просто розмовляли…
— Я не з вами розмовляю, — різко перебила її Оля. — Тарас?
Зависло важке мовчання.
— Сину, — знову заговорила Наталя Миколаївна, підійшовши до Тараса й поклавши руку йому на плече. — Ти ж не залишиш матір?
Тарас повільно підняв голову. Його погляд зустрівся з очима Олі — у них читалися біль і глибокий сором.
— Мамо, — його голос звучав тихо, але твердо. — Я люблю тебе. Ти моя матір, і я завжди буду про тебе піклуватися.
Наталя Миколаївна торжествуюче посміхнулася, кинувши переможний погляд на невістку. Але Тарас підвівся й продовжив:
— Але Олю я люблю більше. І я не зроблю нічого, що завдасть їй болю чи шкоди.
Посмішка зіскользнула з обличчя Наталі Миколаївни.
— Що ти кажеш, сину? — прошепотіла вона.
— Я кажу, що тобі варто зібрати речі й поїхати, — твердо сказав Тарас. — І не повертатися, поки не вибачишся перед Олею й не зрозумієш, що немає нічого важливішого за родину, яку я створив.
— Родину?! — очі Наталі Миколаївни розширилися від люті. — А я тоді хто? Я, яка народила й виростила тебе!
— Мамо, — похитав головою Тарас. — Ти намагалася змусити мене обдурити власну дружину й забрати в неї будинок. І це не перший раз, коли ти мною маніпулюєш.
— Це вона тебе змінила! — закричала Наталя Миколаївна, показуючи на Олю. — Відвернула сина від матері! Будь ти проклята!
— До́сить, — підвищив голос Тарас, і свекруха змовкла. — Я більше не буду цього слухати. Або ти вибачаєшся, або їдеш зараз же.
Її губи тремтіли.
— Її обираєш? — прошепотіла вона. — Мене на вулицю виганяєш?
— У тебе є свій дім, мамо, — втомлено промовив Тарас. — І я буду допомагати тобі, як і раніше. Але тут твоя присутність непотрібна.
Схлипнувши, свекруха кинулася в будинок, і незабаром звідти почувся поштовх дверей. Оля й Тарас залишилися самі на веранді серед уламків.
— Прости мене, — прошептав Тарас, роблячи крок до дружини. — Я не мав мовчати. Не мав навіть слухати її.
— Чому ти мені не розповів? — тихо запитала Оля. — Ти ж ходив сам не свій.
— Вона просила мене поговорити з тобою про продаж будинку, — зізнався Тарас. — Казала, що самотня, що будинок для нас двох завеликий. Я не знав, як почати цю розмову. А потім вона приїхала й почала тиснути, що якщо ти не погодишся, то треба діяти… інакше.
— Ти справді вибрав мене, а не її? — запитала Оля, повернувшись до нього.
— Я люблю її, — просто відповів Тарас. — Але те, що вона пропонувала — це не любов, а егоїзм. Я не буду в цьому брати участі.
Оля зробила крок назустріч чоловікові й дозволила йому обійняти себе.
Наступного ранку Наталя Миколаївна поїхала, не попрощавшись. Але спокій не повернувся — почалися нескінченні дзвінки.
— Мамо, я не зміню свого рішення, — твердо повторяв Тарас у трубку. — Я не кидаю тебе. Але й Олю не покину.
Поступово дзвінки зійшли нанівець. Тарас був непохитний. Одного вечора, коли вони з Олею пили чай на веранді, він усміхнувся — вперше задовго щиро й легко.
— Знаєш, — сказав він, дивлячись на дружину, — мені здається, ми подолали.
Оля кивнула, стискаючи його руку в своїй. Будинок знову ставав їхньою фортецею.
