**Щоденниковий запис**
Олеся завмерла, почувши слова свекрухи. Пальці самі розкрилися, і піднос із гучним дзенькотом впав на підлогу веранди. Шматки розбитої шклянки розлетілися на всі боки.
Ярослав і Наталія Степанівна різко обернулися. На обличчі свекрухи переляк швидко змінився на улесливу турботу.
— Донечко! — скрикнула вона, схопившись з місця. — Ти ж не порізалася? Давай допоможу!
— Не підходьте до мене, — Олеся виставила вперед руку. — Я все чула.
Вона перевела палаючий погляд на чоловіка. Ярослав сидів, згорбившись, опустивши голову й нервозно перебираючи край скатертини.
— Ярославе, — голос Олесі дзвенів від напруги. — Тобі є що сказати?
— Олесенько, ти не так зрозуміла! — забалакала Наталія Степанівна. — Ми просто міркували…
— Я не з вами розмовляю, — різко перебила її Олеся. — Ярославе?
Зависло важке мовчання.
— Сину, — знову почала Наталія Степанівна, підійшовши до Ярослава й поклавши йому руку на плече. — Ти ж матір не покинеш?
Ярослав повільно підвів голову. Його погляд зустрівся з очима Олесі — у них читалися біль і глибокий сором.
— Мамо, — його голос звучав тихо, але твердо. — Я люблю тебе. Ти моя мати, і я завжди буду про тебе дбати.
Наталія Степанівна торжествуюче посміхнулася, кинувши переможний погляд на невістку. Але Ярослав підвівся і продовжив:
— Але Олесю я люблю більше. І я не зроблю нічого, що зашкодить їй чи нашій родині.
Посмішка зникла з обличчя Наталії Степанівни.
— Що ти кажеш, сину? — прошепотіла вона.
— Я кажу, що тобі варто зібрати речі й поїхати, — твердо сказав Ярослав. — І не повертатися, поки ти не вибачишся перед Олесею й не зрозумієш, що немає нічого важливішого за сім’ю, яку я створив.
— Сім’ю?! — очі Наталії Степанівни розширилися від люті. — А я тоді хто? Я, яка тебе народила й виростила!
— Мамо, — похитав головою Ярослав. — Ти намагалася змусити мене обдурити власну дружину й забрати в неї дім. І це не перший раз, коли ти мною маніпулюєш.
— Це вона тебе змінила! — закричала Наталія Степанівна, показуючи на Олесю. — Відвернула сина від матері! Хай тобі гріх!
— Досить, — підвищив голос Ярослав, і свекруха прикусила язика. — Я більше не буду це слухати. Або ти вибачаєшся, або їдеш негайно.
Її губи здригнулися.
— Її обираєш? — прошепотіла вона. — Мене на вулицю виганяєш?
— У тебе є свій дім, мамо, — втомлено промовив Ярослав. — І я буду допомагати тобі, як і раніше. Але тут твоя присутність непотрібна.
Схлипнувши, свекруха кинулася в будинок, і незабаром почувся стукіт дверей. Олеся й Ярослав залишилися самі на веранді серед уламків.
— Пробач мені, — прошепотів Ярослав, роблячи крок до дружини. — Я не мав мовчати. Не мав навіть слухати її.
— Чому ти мені не розповів? — тихо запитала Олеся. — Ти ж ходив сам не свій.
— Вона просила мене поговорити з тобою про продаж дому, — зізнався Ярослав. — Казала, що самотня, що дім для нас двох завеликий. Я не знав, як почати цю розмову. А потім вона приїхала й почала тиснути, що якщо ти не погодишся, то треба діяти… по-іншому.
— Ти справді обрав мене, а не її? — запитала Олеся, повертаючись до нього.
— Я люблю її, — просто відповів Ярослав. — Але те, що вона пропонувала — це не любов, а егоїзм. Я не буду в цьому брати участі.
Олеся зробила крок назустріч чоловікові й дозволила йому обійняти себе.
Наступного ранку Наталія Степанівна поїхала, не попрощавшись. Але спокій не повернувся — почалися нескінченні дзвінки.
— Мамо, я не зміню рішення, — твердо повторював Ярослав у трубку. — Я не кидаю тебе. Але й Олесю не покину.
Поступово дзвінки припинилися. Ярослав був непохитний. Одного вечора, коли вони з Олесею пили чай на веранді, він усміхнувся — вперще за довгий час щистДім знову наповнився теплотою та спокоєм, і вони знали, що тепер усі випробування позаду.
