**Щоденник**
Сьогодні був важкий день. Дивилася на онука й так і хотіла дати йому лупця, щоб запам’ятав, яка в бабці сила криється. Так би й шмальнула, аж попік бися. Щоб згадував і взимку, і влітку.
Крізь вікно побачила, як Петрик і Ванько, той довголукий, підбивали буханку хлеба. Один ніс у торбі — та й порвалася. Хліб упав у бруд, а другий підштовхнув його ногою. І почали вони ганяти хліб, немов м’яча, сміючись та підстрибуючи.
Коли ж я зрозуміла, ЩО вони роблять, серце стислося. Вилетіла з хати з криком, але ноги в землі вросли. Спочатку голос перехопило, а потім у горлі ком зав’язався. Підбігла до Петрика, хапаючи повітря, наче риба.
Прошипіла:
— Це ж хліб! Це святе! Як ви смієте?
Діти завмерли, коли побачили, як я, опустившись на коліна, підняла ту буханку й заплакала. Поволіклась додому, притискуючи хліб до грудей.
Син, побачивши мене, одразу зрозумів, що сталося. Мовчки зняв ремінь і вийшов. Я чула, як ревіть Петрик, але не встала. Не заступила, як колись.
Зачервонілий, у сльозах він заліз на піч. А син, хитаючи ременем, сказав, що віднині Петрик їстиме без хліба: ні юшку, ні котлети, які він так любив, ні чай із молоком. А ввечері погрозив зайти до Ванькових батьків — розказати, якого «футболіста» вони виростили.
Батько Ванька — комбайнер, той ще його вкоротить. А дід взагалі за хліб сидів у тюрмі років десять — точно вилупить.
Я завжди пекла хліб сама. Великі, рум’яні короваї, пахучі, теплі. Вони наповнювали хату запахом, від якого слиною затікало. Завжди відрізала шматок, ще хрусткий, і вмивала молоком.
Федір справді пішов до Ванькових. Несливаки аж роти пороззявляли, коли він поклав на стіл ту обшарпану буханку. Ванько аж зав’яв на місці, якщо дід не взяв його за вухо.
Федір пояснив у двох словах. Дід Микола відрізав шмат і промовив суворо:
— Оце Ванько їстиме, доки не з’їсть. Не за день. А коли скінчиться — тоді й до іншого хліба доторкнеться.
Петрик на ранок так і не взяв хліба. Пам’ятав батькові слова. Пам’ятав, як я, боса, плакала над хлібом. Сором був до сліз.
Я робила вигляд, що не помічаю його. Раніше бігала, нагодовувала, а тепер поставила миску і навіть не глянула.
А Ванько йшов у школу, скрегочучи зубами від піску в хлібі. Благав Петрика допомогти з’їсти, але той відповів: «Досить мені смуг на дупі».
Ввечері Петрик підійшов і обняв мене. Я сиділа мовчазна. Він розповідав про п’ятірки, про задачі, але я не реагувала. Не витримав — заплакав, сів на підлогу і поклав голову мені на коліна.
Я підвела його обличчя до себе.
Ніколи не забуде він цього погляду — болю, розпачу, жалю.
— Слухай, онуку, — тихо сказала я. — Є речі, які робити не можна. Кривдити батьків, мучити тварину, зраджувати рідну землю. І не шанувати хліб. У війну мріяли навіть про крихту. А ви його ногами…
Іван прийшов якраз. Зізнався, що дід його теж відлупцював і розказав, як люди хліб берегли.
Серце моє розтануло. Повела їх до столу.
— Їжте, — сказала, відрізавши по шматку. — Тільки нікому.
І додала:
— Хліб — то сила, то Божий дар. Хліб — усьому голова.
