Одно бачила Ольга Миколаївна, як її онук Петро гуляв з другом — як вони підкидали буханку хліба, немов м’яча. Серце в неї впало. Вибігла з хати, ледве дихаючи, аж біліла від люті.
— Це ж хліб! — прошипіла вона, руками тремтячи. — Це ж святе!
Діти завмерли, коли побачили, як бабуся, плачучи, підняла з землі зім’ятий хліб та притиснула його до грудей. Поверталася додому повільно, ноги плуталися, а думки були важкі, як камінь.
Син Євген, побачивши матір із заляпаною буханкою, нічого не сказав. Мовчки зняв ремінь і вийшов у двір. Ольга Миколаївна чула, як ревів Петро, але не втручалася — не вперше.
Ввечері Петро, червоний від сорому, прокрадався до печі, а Євген, хмурий, сказав:
— Тепер їстимеш без хліба. І суп, і борщ, і котлети — як хочеш, а хліба не буде!
А ще пообіцяв зайти до батьків Івана — розповісти, який у них «футболіст» виростає.
Іван? Та його дід, комбайнер, і сам знав, як вчити. А якщо не вчив — то батько точно пояснить.
Ольга Миколаївна завжди хрестила свіжовипечений хліб, цілувала його, а потім, усміхаючись, різала товсті шматки. Вони пахли сонцем, медом і теплом. У хаті від цього запаху ставало затишно, навіть у найлютіші морози.
Але тепер Петро сидів за столом, і на його тарілці не було навіть крихти. Бабуся не дивилася на нього, не торкалася, ніби його й не було.
Коли ж він наважився обійняти її, вона не відповіла. Сидів навколішки, приклав голову до її ніг, а вона лише піднесла його обличчя — і в очах у неї стояли сльози.
— Хліб, Петрусю, — тихо сказала вона, — це не просто їжа. Це життя. Це божий дар.
І розповіла, як у війну люди молилися за кожне зерно, як старі люди цілували руки тим, хто ділився хлібом.
— А ви… ногами…
Петро не витримав — заплакав.
А потім прийшов Іван, тепер усе розуміючи. І його батько й дід уже пояснили, чому так робити не можна.
— Він скрипить на зубах, — жалівся Іван. — Пісок…
Але Ольга Миколаївна вже не сердилася. Відрізала хлопцям по шматку свіжого хліба й примружила очі:
— Їжте. І пам’ятайте.
Вони їли, а вона дивилася на них і знала — цей урок вони не забудуть ніколи.
