**Щоденниковий запис**
Сьогодні побачив, як моя мати, Ганна, ледь не вбила мого сина. Вона дивилася на Олежка, і в її очах горів такий гнів, що здавалося — ось-ось випалить йому слід на всі життя. Хотіла так вдарити, щоб у нього аж іскри з очей посипалися, а потім біг би водити дупу у криниці, як підпалений.
А все через те, що він та його приятель, Юрко-вухатий, гралися з хлібом, як з м’ячем. Несли буханку в торбинці, а вона порвалася. Хліб упав, і вони, замість підняти, почали його ногами ганяти.
Як тільки Ганна побачила, що вони роблять, у неї аж дух із грудей вирвався. Хотіла вибігти, але ноги не слухалися. Підбігла до онука, аж трясеться, як риба на березі, і тільки прошепотіла:
— Це ж хліб, святе! Як ви смієте?
Хлопці завмерли, коли побачили, як баба на колінах підняла ту буханку, обережно обтерла її від бруду, а по обличчю котилися сльози.
Повернулася додому повільно, немов у неї на ногах кайдани, притискаючи хліб до грудей. Я спитав, що сталося, але, побачивши стан буханки, все зрозумів без слів. Мовчки зняв ремінь і вийшов у двір. Ганна чула, як Олежко ревів, але не вийшла його рятувати, як раніше.
Син прибіг додому весь заплаканий і сховався на печі. Я ж пообіцяв, що віднині він їстиме без хліба — ні борщ, ні вареники, ні котлети, якими раніше набирався аж по сім штук. І ще погрожував зайти до Юркових батьків, розповісти, якого “чемпіона” вони виростили.
Батько Юрка — комбайнер, той точно йому ноги покалічить. А дід його взагалі за хліб у Сталінські часи десять років відсидів — так що відлупить на всі сто.
Ганна завжди свіжоспечений хліб перехрестить, поцілує, а потім, з щасливою усмішкою, ріже товстими скибками. В магазині ми його рідко купуємо — все печемо самі, у добрій українській печі. Духмяний, рум’яний, м’який. Він наповнює всю хату запахом, який не вивітрюється цілий день.
Я таки зайшов до Юркових. Взяв ту буханку з собою. Вони якраз сідали вечеряти, але, побачивши мене і хліб, Юрко зашарівся, немов на гарячих вуглях сидить. Дід його швидко взявся за вухо, а я коротко пояснив, у чому річ.
Дід Мусій відрізав великий шматок і сказав:
— Ось це будеш їсти, доки не з’їси. Ввесь. Не за день, не за два. Лише тоді зможеш торкнутися іншого хліба.
І поставив ту замулену буханку прямо перед ним.
Олежко наступного дня навіть не поглянув на хліб. Пам’ятав батькові слова, а ще — як баба, боса, плачучи, піднімала його з землі. Йому було так соромно, що він не знав, як підійти до неї.
Ганна поводилася з ним холодно. Раніше перед школою бігала, годувала, а тепер просто ставила перед ним молоко з кашею — і жодного шматочка хліба.
А Юрко взагалі ішов до школи, скрегочучи зубами від піску. Благав Олежка допомогти йому з’їсти той хліб, але той відповів:
— Не дурний я, мені й своїх слідів від ременя вистачає.
Ввечері Олежко підійшов до баби і обійняв її. Вона сиділа нерухомо, навіть не відповіла, коли він почав хвалитися п’ятірками. Не витримав, заплакав, сів на підлогу і схилив голову їй на коліна.
Вона підняла його обличчя і подивилася йому в очі. Він ніколи не забуде цього погляду — боли, розпачу, розчарування.
— Слухай мене, онуку, — тихо сказала вона. — Є речі, які не можна переступати ніколи: ображати старі— зневажати старих батьків, мучити беззахисних тварин, зраджувати рідній землі, зневажати Бога і не шанувати хліб.
