**Щоденниковий запис**
Сьогодні я сидів на кухні зі своєю дружиною, Ольгою. Вона готувала сніданок, возилась із духовкою та без зупинки щось розповідала. Я ж, збираючись на роботу, пив каву, дивився у вікно на сонце, що піднімалося, та намагався зрозуміти суть її розмови.
— Олександре, ти мене слухаєш? — раптово нігті Ольги впилися мені в плече.
— Звичайно, любов! — поспішно відповів я, намагаючись відсунути її руки. Та все ж, манікюр у неї завжди був ідеальним.
— То що я тобі щойно сказала? — у її очах блиснула холодна вимогливість.
Я зітхнув.
— Знову про продаж хати.
— Так. А чому?
— Якщо перевеземо маму до нас, життя стане легшим. Не треба буде так економити.
— Ти ж розумієш, що там нічого корисного немає? Немає сенсу їй там жити, пенсії не вистачає на всі рахунки. Чому ми маємо їй платити? За що? — у голосі Ольги відчувалося презирство.
Їй уже за сорок, і з такою чіткістю думки це звучало навіть зловісно. Її низький, трохи хрипкуватий голос іноді заворожував… Не той спів соловейка, що був колись, але все ж.
Мені теж за сорок. Але я вже звик робити так, як каже Ольга. Зазвичай це не призводило до поганого.
— Мама має десь жити, — мляво зауважив я.
— Звичайно. У нас. А хату продамо. І гроші отримаємо, і кредити закриємо. Разом вести господарство веселіше, так? — продовжувала вона.
Я згідливо кивнув. Хоч і зарплата інженера у будівництві непогана, зайві гроші ніколи не завадять. Ти більше, хата була оформлена на мене, а платити за місце, де не живеш, не дуже хочеться.
— Ну то так, завтра вистав оголошення, подзвони мамі, скажи, щоб збиралася. Переїде до нас, а там і покупець знайдеться, — Ольга раптово посміхнулася, показавши зуби, немов хижачка, що знайшла здобич.
***
Марія почала свій день як завжди. Сонце вже давно піднялося, а вона тільки-но прокинулася. Вийшла у сад, перевірити дерева.
Раптом у кишені задзвонив старий кнопковий телефон. Нові технології Марія не приймала. Навіть прості речі, як користування пральною машиною, доводилося пояснювати не раз.
А тут, за містом, був спокій. Нічого складного, нічого непотрібного. Приємні сусіди, журнали, пенсія. Здавалося, життя вдалося.
Та коли вона почула голос сина, серце стиснулося.
— Привіт, мам. Ми з Ольгою порадилися й вирішили продати твою хату.
— Що?! — Марія вийшла на ґанок, важко дихаючи, сіла на лавку.
— А чого ти незадоволена? Ми подумали, що тобі краще жити з нами. Гроші від продажу допоможуть нам виправити фінанси.
— Ти пропонуєш жити з вами? Я вам не заважатиму?
— Мам! Ну що ти! Ми виділимо тобі кімнату, будемо жити разом.
Марія почала нервувати. Але син не зупинявся:
— Я вже виставив оголошення. Збирайся, завтра приїду за тобою. Багато не бери, не хочу витрачати час на перевезення.
Нове життя раптом здалося реальністю. Син швидко поклав трубку, а вона сиділа на лавці, думаючи. Вони домовилися про спільну оплату рахунків.
Так, пенсія скромна, але хіба вона могла подумати, що син використає це проти неї?
Вибору не залишили. Зітхнувши, вона пішла додому, думаючи про сад, про дерева, у які вклала стільки сил…
І тепер вона його більше ніколи не побачить.
***
Ольга скривилася.
— Маріє Михайлівно, ну ви даєте. Я ж казала — не варто готувати такі супи. Усю кухню провіМарія глянула на невістку, взяла свій старий валіз і, не проронивши слова, вийшла з квартири, усвідомлюючи, що іноді найкращий спосіб залишитися собою — це просто піти.
