**ЯРИК-ОДНОЛЮБ**
Ярик кожні вихідні возився зі своїм мотоциклом у гаражі біля будинку. Навколо нього товпилися хлопчаки, присіли навшпиньки біля «залізного коня», немов зграйка горобців, і пильно спостерігали, як господар чистить двигун, підкручує гайки або полірує до блиску нікельовані деталі.
— Оце так швидко буде їздити! — захоплено повторювали хлопці. — Ярику, а нас покатаєш?
— Не можна вас катати, ще малі, а мотоцикл — штука серйозна, це не велосипед…
Хлопці зітхали, і тоді Ярик додавав:
— Ну, може, кілька кругів по двору…
«Горобці» раділи, а потім бігли на футбольне поле, схопивши м’яча. Ярик повертався додому, мився, а мати бурчала:
— І коли в тебе нарешті з’явиться дівчина? Ось у Ковальових уже другий син одружився, а обоє молодші за тебе! Про що ти взагалі думаєш? Уже не пацан, щоб у гаражі з залізом козиряти…
«Залізом» вона називала і старенький дедів автомобіль, який передали Ярику після армії. Хлопець довів його до досконалості: відремонтував, пофарбував, і тепер він блищав, як новенький.
— Мій «Запорожець» як новий народився, я стільки в нього вклав — діду буде приємно. Зараз його з радістю куплять, але… продавати вже не хочеться…
— Усе добре, але шостий рік, як з армії повернувся, а дівчини як не було, так і нема. Боюся, що залишишся із своїм залізом, а щастя ж у родині, сину… — зітхала Олена Петрівна.
— Та де я її знайду? На танці не ходжу — не люблю ногами дригати, у кіно темно — нікого не побачиш, — сміявся син.
— Точно… І про що з тобою порядна дівчина говоритиме? — махала рукою мати. — Це моя провина, каюсь. Ні книжок ти особливо не читав, окрім шкільної програми, ні театру у містечку нашому нема, а до музею тебе і калатаном не затягнеш. Одна думка — машини, мотоцикли та всяке залізо.
— Та я ж і працюю в сервісі, мам! — відповідав Ярик. — І повір, руки в мене золоті.
— Ну золоті… Вічно червоні від мастила. Усі рушники в мазуті, вже темні вішаю, якщо помітив. І яка ж дівчина з тобою про машини балакатиме? — посміхалася мати.
— А хто знає? — Ярик дивився на свої руки. — Якщо справді закохається…
— Для початку сходив би до музею, підняв би культурний рівень трохи.
— Один? Ні за що.
— Та чому один? У небожа Тарасика канікули — візьми його. Сестра тільки подякує. Прогуляєтеся по місту, у кафе морозива поїсте — ось тобі і культурний похід.
— Розвідка про панночок? — засміявся Ярик.
Минуло кілька днів, і мати за вечерею оголосила:
— Завтра субота. До нас Тарасик прийде.
— Ну й що?
— Я обіцяла йому, що ви до музею підете. Радий, чекає. Прийде в святковому.
— А… — згадав Ярик. — Ну гаразд, як обіцяли — підемо.
Погода видалася чудова. Спочатку Ярик із десятирічним Тарасиком зайшли у кафе на морозиво, а потім уже, як обов’язок, — до музею.
Касирка сказала:
— Спішіть, екскурсія вже почалася, дозанЯрик і Тарасик весело побігли до залу, де Людмила вже почала розповідь, і саме в цей момент хлопець зрозумів, що його життя вже ніколи не буде таким, як раніше.
