У мого чоловіка просто чудова родина. Його батьки, хоч і мають доньку, мене прийняли як рідну.
Свекруха в мене дуже мудра жінка. Ми з нею ніколи не сварились, навіть через дрібниці не сперечались. Вона вміє робити зауваження так чемно, що я завжди сприймала це спокійно.
Сестра чоловіка вийшла заміж давно, але перших онуків батькам подарували саме ми. Їхня донька хотіла спочатку пожити для себе, до дітей вона ще не була готова.
Батьки чоловіка просто обожнюють наших діток. Частують їх подарунками, роблять усе, щоб онуки були щасливі.
Мати чоловіка постійно мені каже:
— Коли ж нарешті й Оленка нам онуків подарує? Їй уже тридцять, пора б уже задуматися.
І ось сталося довгоочікуване щастя — Оленка завагітніла. Усі раділи цій новині. Навіть моя маленька донечка чекає на свого двоюрідного братика чи сестричку.
Але потім трапилась одна історія, я мене глибоко вразила.
Ми пішли з сином гуляти в парк. До мене підійшла знайома, заговорили. Вона запитала, чи вже народила Оленка. Я відповіла, що скоро.
А вона мені й каже:
— Ну, і як ти себе почуваєш? Тож ти ж розумієш, що тепер усе буде інакше? У твоїх свекрів народиться онук, який для них буде «справжнім».
Я остовпіла:
— Як це «справжній»?
— Та порівняй! Ти їм дала онуків, а тепер у їхньої дочки буде дитина.
Її слова звучали дико. То що, діти дочки — справжні, а діти сина — ні? Що за маячня?
Я певна, що нічого у наших стосунках із свекрами не зміниться після народження дитини Оленки. Але ця розмова все ж залишила неприємний осад.
Невже й справді деякі бабусі ділять онуків на «справжніх» і «нерідних»? Чи їм важливо, хто їх народив — син чи дочка?
