З Надією у шлюбі ми прожили десять років. Працювали разом у лабораторії, тому багато часу проводили поруч. Коли вона повідомила мені, що вагітна, я був на вершині щастя. Так мріяв про дитинча, що навіть не міг висловити свого захвату.
Та моя дружина була справжньою кар’єристкою. Материнство їй не снилося. Надія мріяла про керівну посаду та фінансовий достаток. А коли під час вагітності їй було зле, довелося відійти від улюбленої справи. Тоді вона й зрозуміла — дитина перекреслить її кар’єру.
Донечка народилася вчасно. Дружину відразу накрила післяпологова депресія. Вона просто ненавиділа малечу. Хотіла залишити її у пологовому та стерти з пам’яті. Надія кричала на всє відділення, що через доньку втратила цілий рік і відстала від колег.
Як то кажуть — лиха біда почин. Коли мене підвищили, дружину огорнула лють. Вона взагалі не підходила до дитини, навіть не годувала. Я мусив запросити психолога, бо знав — це не закінчиться добром. Заспокійливе діяло, але ненадовго. Дружина звинувачувала мене, що марнує найкращі роки, а я за її рахунок росту по службі. Мало того, Надія твердила, що ця посада мала бути її, а не моєю.
Коли мене відправили до Австрії відкривати філіал, я запропонував поїхати всім разом. Але Надія відмовилась. Подала на розлучення та пішла. Я виїхав за кордон із донькою. Трохи згодом приїхала ще й моя матір — треба ж було доглядати за малечею. Надія влаштувалася на колишню роботу й досі намагається довести усім, що варта більшого, ніж я.
Така вже вона — розумна й відповідальна, але сім’я — не її доля. Зрозуміє, що щастя не в кар’єрі, але буде вже запізно.
