Мені 56. І я ніколи не була одружена. Ні, я не стара панна. У мене є чудова дочка, яка заміжня, знає п’ять мов і працює у великій IT-компанії. Та ось чоловіка в мене не було ніколи. А донька, на жаль, так і не побачила свого рідного батька. Ми навіть не знаємо, чи живий він.
Це було юнацьке захоплення. Він приїхав до Радянського Союзу з Італії по обміну, вивчав російську. Ми зустрілися випадково на якомусь заході в моєму інституті іноземних мов.
Тоді молоді знайомилися швидко, особливо студенти. Принаймні, зараз так здається.
Мене дуже гріло те, що він італієць. Я досі, попри все, люблю Італію. Ми з дочкою об’їздили весь «чобіт» — від Венеції до Апулії.
Та не буду розповідати довго про наш роман. Його, власне, й не було. Ми багато гуляли Києвом. Я показувала йому рідне місто, а він ніжно обіймав мене за талію.
Все сталося швидко, спонтанно й буденно. Коли я зрозуміла, що вагітна, мого палкого брюнета Лео з Террачіни вже не було в країні.
Мама тоді дуже підтримала мене, сказала, що ми не маємо права забирати життя, бо воно дано згори. А тато був безмірно радий, попри те, що мені лише виповнився 21 рік.
Мені дуже пощастило з батьками, а донечці — з дідусем та бабусею. На жаль, їх уже немає з нами, але пам’ятати про них ми будемо завжди.
Ось і згадала минуле. Тепер про теперішнє. Навіть не знаю, навіщо пишу ці рядки, але я часто читаю коментарі.
Багато хто описує схожі ситуації, а часом трапляються й цікаві думки.
Отак півроку тому я познайомилася з чоловіком. Кумедно, але наше знайомство почалося зі сварки. Ми стояли в черзі до каси, він — позаду мене.
Пробиваючи продукти, я згадала, що забула каву. Крамниця біля дому крихітна, кава майже під рукою, але все ж треба хвилинку. І ось цей чоловік у круглих окулярах так розлютився на мене, що я подумала — зараз вдарить.
Вступати в конфлікт я не стала. Мовчки сплатила покупки та пішла додому. Чую — за спиною швидкі кроки. Обертаюся, а це він, той самий хамуваткий тип. Тільки тепер на обличчі в нього посмішка, а в руках — шоколадка.
Підбігає, зупиняє мене й починає благати про вибачення за свою поведінку. Каже, останнім часом багато працював, нерви зовсім розгубилися.
Я посміхнулася. Отак ми і познайомились.
Виявилося, що ми майже сусіди. Він у розлученні, має двох дорослих дітей, власну квартиру. Працює в одному з музеїв нашого міста.
Він справді дуже розумний, інтелігентний і гідний чоловік. Через півроку знайомства він запропонував руку й серце та попросив переїхати разом.
Я погодилась. Не знаю чому. Може, хочу закрити свій гештальт і стати дружиною. А може, просто набридло самотнє життя. Донька вже доросла — у неї своє життя й родина, от тільки онуків досі нема.
Чи, можливо, хочу щось довести самій собі. Напевно, це вже й неважливо.
Але ось у чому проблема. Як тільки заява про шлюб опинилася на столі в РАГСі, а мій майбутній чоловік перебрався до мене, я відчула напругу.
Зрозумійте, я багато років жила сама. У мене сформовані звички, і, як виявилося, змінювати їх не хочеться.
Наприклад, мій майбутній чоловік дуже хропе. І це проблема. Я й так погано сплю, а під його храпіння шансів на сон немає зовсім. Мені потрібна мертва тиша, лише тоді я відпочиваю.
Він не ставить взуття в шафку, коли приходить, не вимикає світло, виходячи з кімнати.
Розумію, звучить це дещо буркотливо. Але я справді звикла жити за певними правилами.
Ранком я маю у тиші випити каву й почитати новини на планшеті. А тепер мусять читати їх вголос і обговорювати з ним. Таке відчуття, ніби в мене відбирають особистий простір.
Мені не подобається, що вдома він ходить, як оборванець, хоча на роботу виходиАле, попри всі свої вади, він робить мені каву зранку, і я раптом усвідомлюю, що, може, варто просто дати йому шанс.
