– Мамо, ну годі вже перейматися! – зірвано кинула Соломія, навіть не відірвавши очі від телефону. – Що там, не приїхали на твій день народження. У людей свої справи.
– Які справи? – тихо запитала Ганна Степанівна, мнучи в руках серветку. – Оксана обіцяла приїхати з дітьми, Андрій теж казав, що звільниться. А Тарас взагалі сказав, що подарунок уже купив.
– Ну і що? – Соломія нарешті підвела очі. – Оксана з хворими дітьми сидить, у Андрія проблеми на роботі, а Тарас у відрядженні застряг. Ніхто навмичне не робить.
Ганна Степанівна мовчки накривала стіл у вітальні. Гарна скатерть, найкращі тарілки, які діставали лише по особливих випадках. Сімдесят років – хіба не особливий випадок? Вона купувала продукти цілий тиждень, готувала зранку улюблені страви дітей. Оселедця під шубою для Оксани, смажену картоплю з грибами для Андрія, торт «Наполеон» для Тараса.
– Сонечку, а може, подзвонимо їм ще раз? – попросила вона. – Може, вони ще встигнуть?
– Мам, ну годі! – Соломія підвелася зі столу. – Мені вже треба додому. Сашко один із дітьми сидить, втомиться.
– Але ми ж навіть як слід не поїли…
– А що тут їсти? Салатики різні. Я вдома нормально поїм.
Ганна Степанівна дивилась, як молодша донька збирає сумку. Швидко, поспіхом, наче боїться запізнитись на щось дуже важливе.
– Гаразд, мам, не сумуй. Наступного разу всі зберуться, побачиш.
Поцілунок у щоку, хлопок дверей. Ганна Степанівна залишилася сама за накритим столом на шість персон.
Вона довго сиділа, дивлячись на порожні тарілки. У квартирі стояла тиша, яку порушувало лише цокання годинника на стіні. Ті самі годинники, які подарував покійний чоловік на тридцятиріччя. Скільки свят вони відзначали за цим столом! Дні народження дітей, Новий рік, закінчення школи, весілля…
Ганна Степанівна підвелася і почала прибирати зі столу. Оселедця під шубою запакувала в контейнер – завтра віднесе сусідці Марії. Картоплю з грибами теж у холодильник. Торт порізала на шматки і також прибрала. Багато вийшло шматків.
Коли все було прибрано, вона сіла в улюблений крісло чоловіка і дістала телефон. На екрані світилися непрочитані повідомлення.
«Мамочко, з днем народження! Вибач, що не змогла приїхати. Діти хворіють, температура під сорок. Обов’язково завітаю на вихідних. Цілую». Це від Оксани.
«Мамо, вітаю! Проблеми на роботі, можуть звільнити, не можу відволікатись. Подарунок передам через Соломію. Здоров’я тобі». Андрій, як завжди, коротко.
«Мамусю, з ювілеєм! Застряг у Львові, рейс скасували. Компенсую при зустрічі. Люблю». Тарас, наймолодший.
Усі вибачаються, усі люблять, усі обов’язково приїдуть потім. Ганна Степанівна прибрала телефон і закрила очі. Втома навалилася раптово, важка та липка.
Наступного дня вона прокинулася від дзвінка у двері. На порозі стояла сусідка Марія з букетом айстр.
– Ганнусю, з днем народження тебе вчорашнім! – посміхнулася вона. – Вибач, що вчора не привітала, у онука змагання були.
– Дякую, Маню, – Ганна Степанівна прийняла квіти. – Заходь, чаю поп’ємо.
– А як пройшло свято? Діти приїжджали?
Ганна Степанівна поставила чайник і мовчала. Марія зрозуміла без слів.
– Знову не змогли?
– Справи у них, – тихо відповіла Ганна Степанівна. – Робота, діти хворіють…
– Ганнусю, а ти їм казала, як важливо було для тебе?
– Навіщо? Не маленькі вже, самі розуміти повинні.
Марія похитала головою.
– Розуміти-то повинні, та не розуміють. Мої теж такі. Поки не скажеш прямо, не дійде.
Вони пили чай із залишками торта «Наполеон». Марія хвалила, розпитувала рецепт, розповідала про своїх онуків. Ганна Степанівна слухала й думала про те, що з сусідкою їй говорити легше, ніж із власними дітьми.
– Ганнусю, а давай ми з тобою гурток якийсь знайдемо? – запропонувала Марія. – Або до клубу пенсіонерів запишемось. Там і танці, і співи.
– Та що ти, Маню. Мені не до того.
– А до чого тобі? Діти виросли, живуть своїм життям. Чому б і тобі не пожити для себе?
Після того, як Марія пішла, Ганна Степанівна довго думала про її слова. Жити для себе? А як це? Вона все життя жила для інших. Спочатку для батьків, потім для чоловіка, потім для дітей. Навіть після смерті чоловіка продовжувала жити для дітей. Допомагала з онуками, готувала, прала, коли вони приносили білизну.
Ввечері подзвонила Оксана.
– Мамо, як справи? Як день народження пройшов?
– Нормально, – відповіла Ганна Степанівна.
– Соломія каже, ви удвох сиділи. Я ж поясняла, у нас тут жах. Ванюша температуКоли гасла вечірня зоря, Ганна Степанівна забрала гроші з відкладеного рахунку, замовила квиток до Одеси й уперше за багато років відчула, що життя починається заново.
