У давні часи, коли Київ ще був серцем України, жила собі жінка на ім’я Оксана. Вона стояла перед дзеркалом у сінях, поправляла коси і ще раз оглянула себе. Нова сукня — темно-синя, стримана, але витончена — сиділа на ній як лита. Черевики на невисокому каблуку, сумочка в тон. Все, як годиться для зустрічі з колегами чоловіка.
— Богдане, я готова! — гукнула вона у бік кабінету.
— Іду, іду! — відгукнувся чоловік, але звуки з кабінету свідчили, що він ще розмовляє по телефону.
Оксана зітхнула. Знову спізняться. А вона так старалася справити гарне враження на цих людей, з якими Богдан тепер працював у новій фірмі. Три місяці пройшло, як він отримав посаду заступника директора, а вона досі почувалася невпевнено на корпоративах.
— Оксанко, слухай, — Богдан нарешті з’явився в сінях, запаковуючи піджак на ходу. — Там буде Василь Петрович з дружиною, пам’ятаєш, я розповідав про нього? Дуже впливова людина, від нього багате залежить. Постарайся знайти з його дружиною спільну мову.
— Авжеж, постараюся, — кивнула Оксана. — А вона чим займається?
— Та не знаю точно. Мабуть, домогосподарка. Чи може громадською роботою. Благодійністю, наприклад. Поговориш — дізнаєшся.
Богдан говорив поспішно, явно думаючи про інше. Оксана зрозуміла, що деталей не дізнається, і замовкла.
Ресторан зустрів їх приглушеним світлом і звуками тихої музики. За великим столом вже сиділо кілька пар. Богдан одразу підійшов до чоловіків, залишивши Оксану саму шукати своє місце серед дружин.
— Ви, мабуть, Оксана? — звернулася до неї елегантна жінка років п’ятдесяти у дорогому костюмі. — Я Ганна Василівна, дружина Василя Петровича. Богдан розповідав про вас.
— Дуже приємно! — простягнула руку Оксана. — А що саме він розповідав?
— Та так, загалом. Що у нього чудова дружина, яка його у всьому підтримує, — усміхнулася Ганна Василівна, але в її очах блиснуло щось оцінююче.
Оксана сіла поруч із нею, відчуваючи легку напругу. Інші жінки за столом були приблизно того ж віку, що й Ганна Василівна, усі одягнені дорого й зі смаком.
— А ви чим займаєтеся, Оксано? — запитала худа брюнетка, яка представилася як Марія.
— Я працюю перекладачкою, — відповіла Оксана. — Фріланс, переважно технічна документація.
— О, як цікаво! — скрикнула Ганна Василівна, але тон її голосу говорив про зворотнє. — А які мови знаєте?
— Англійська та німецька.
— Зрозуміло. А діточки в вас є?
— Поки що ні, — Оксана відчула, як червоніє. Це питання завжди ставило її у незручне становище.
— Та нічого, ще все попереду! — співчутливо зауважила третя жінка, повненька білявка. — Я от трьох виростила, усі вже дорослі. Старший у Німеччині живе, бізнесом займається.
Розмова пішла звичним руслом. Жінки обговорювали дітей, онуків, відпустки на престижних курортах, покупки. Оксана слухала, іноді вставляючи репліки, і відчувала себе все більш чужою у цій компанії.
— А ви, Оксано, у якій фірмі перекладаєте? — раптом спитала Марія.
— Я працюю з різними замовниками. Сама по собі, можна сказати.
— А, фріланс, — кивнула Марія. — Це, мабуть, зручно, сидіти вдома. Але доходи, напевно, нестабільні?
— Нормальні доходи, — трохи різкіше, ніж хотілося, відповіла Оксана.
— Ну так, звісно, — Ганна Василівна усміхнулася тою самою усмішкою, що нічого не значила. — А ми от із дівчатами заснували благодійний фонд. Допомагаємо дитячим будинкам, організовуємо свята. Дуже вдячна справа! Може, хочете до нас приєднатися?
— Я подумаю, — обережно відповіла Оксана.
— Тільки там час потрібен, розумієте? Регулярно їздити на заходи, зустрічатися з людьми. У нас усі дівчата вільні, чоловіки добре заробляють, тому можемо собі дозволити громадською діяльністю займатися.
Оксана кивнула, добре розуміючи натяк. Вона не з їхнього кола. У неї немає часу на благодійність, бо вона мусить працювати. А значить, вона не справжня дружина успішного чоловіка.
— Оксанко, як справи? — Богдан нахилився до неї, поклавши руку на плече. — Знайомишся із дамами?
— Так, усе чудово, — напружено посміхнулася вона.
— Богдане Олеговичу, у вас така мила дружина! — промовила Ганна Василівна. — Ми її до нашого фонду запрошуємо.
— О, це ж чудова ідея! — зрадів Богдан. — Оксано, це ж прекрасно! Ти ж якраз казала, що хочеш чимось корисним займатися.
Оксана здивовано подивилася на чоловіка. Коли вона таке говорила? Навпаки, вона скаржилася, що роботи стало більше, і часу ні на що не вистачає.
— Я сказала, що подумаю, — обережно повторила вона.
— Ну звісно, подумайте, не поспішайте,Оксана взяла в руки каву, глянула у вікно на сонячні промені, що грали в калюжах після дощу, і зрозуміла, що її шлях — це не статус дружини, а власна історія, яку вона пише сама.
