Колись, у давні часи, жила собі жінка без статусу.
Оксана підійшла до дзеркала у передпокої, погладила коси й ще раз оглянула себе. Нова сукня — темно-синя, стримана, але витончена — сиділа, як влита. Туфельки на невисоких підборах, сумочка в тон. Все, як треба для вечора з колегами чоловіка.
— Тарасе, я готова! — крикнула вона в бік кабінету.
— Зараз, зараз! — відгукнувся чоловік, але за дверима все ще лунали голоси з телефонної розмови.
Оксана зідхнула. Знову запізнюватимемось. А вона так старалася справити гарне враження на цих людей, з якими Тарас тепер працював у новій компанії. Три місяці минуло з того дня, як він отримав посаду заступника директора, а вона досі почувалася невпевнено на таких вечірках.
— Оксанко, слухай, — Тарас нарешті з’явився у передпокої, застібаючи піджак. — Там буде Богдан Петрович із дружиною, пам’ятаєш, я розповідав? Він дуже впливовий, від нього багато залежить. Постарайся знайти з його жінкою спільну мову.
— Так, постараюся, — кивнула Оксана. — А вона чим займається?
— Та я не дуже знаю. Мабуть, домогосподарка. Або щось громадське. Ти ж поговориш, дізнаєшся.
Тарас говорив поспішно, думками був десь далеко. Оксана зрозуміла, що деталей не дізнається, і мовчала.
Ресторан зустрів їх приглушеним світлом і тихою музикою. За великим столом вже сиділо кілька пар. Тарас одразу ж пішов до чоловіків, залишивши Оксану саму серед дружин.
— Ви, мабуть, Оксана? — звернулася до неї елегантна жінка років п’ятдесяти у дорогому костюмі. — Я Ярина Богданівна, дружина Богдана Петровича. Тарас розповідав про вас.
— Дуже приємно! — Оксана простягнула руку. — А що саме він казав?
— Та так, у загальному. Що у нього чудова дружина, яка підтримує його у всьому. — Ярина Богданівна посміхнулася, але в її погляді мелькнуло щось оцінювальне.
Оксана сіла поруч, відчуваючи легке напруження. Решта жінок за столом були приблизно того ж віку, що й Ярина Богданівна, всі одягнені дорого і зі смаком.
— А ви чим займаєтеся, Оксано? — запитала худорлява брюнетка, яка представилася як Ганна.
— Працюю перекладачем, — відповіла Оксана. — Фріланс, переважно технічні тексти.
— О, як цікаво! — знизила голос Ярина Богданівна, але її тон видавав зворотнє. — А які мови?
— Англійська та німецька.
— Зрозуміло. А дітки є?
— Поки немає, — Оксана відчула, як червоніє. Це питання завжди принижувало її.
— Нічого, ще все попереду! — поблажливо сказала третя жінка, повненька білявка. — Я ось трьох виростила, усі вже дорослі. Старший у Німеччині живе, бізнесом займається.
Розмова пішла звичним руслом. Жінки розповідали про дітей, онуків, відпустки на дорогих курортах, покупки. Оксана слухала, час від часу вставляючи репліки, і відчувала себе все більш чужою серед них.
— А ви, Оксано, у якій фірмі перекладаєте? — несподівано запитала Ганна.
— Працюю з різними замовниками. Сама по собі, можна сказати.
— А, фріланс, — кивнула Ганна. — Мабуть, зручно, сидити вдома. Але заробіток, певно, нестабільний?
— Нормально заробляю, — трохи різкіше, ніж планувала, відповіла Оксана.
— Ну звісно, — Ярина Богданівна посміхнулася тою самою беззмістовною посмішкою. — А ми от із дівчатами заснували благодійний фонд. Допомагаємо дитячим будинкам, організовуємо свята. Дуже вдячна справа! Хочете до нас приєднатися?
— Подумаю, — обережно відповіла Оксана.
— Тільки треба час знаходити, розумієте? Регулярно їздити на заходи, зустрічатися з людьми. У нас усі дівчата вільні, чоловіки добре заробляють, тому можемо собі дозволити громадську діяльність.
Оксана кивнула, добре розуміючи натяк. Вона не з їхнього кола. У неї немає часу на благодійність, бо вона має працювати. А значить — вона не справжня дружина успішного чоловіка.
— Оксанко, як справи? — Тарас нахилився до неї, поклавши руку на плече. — Знайомишся із паніями?
— Так, усе чудово, — натягнуто посміхнулася вона.
— Тарасе Олександровичу, яка у вас мила дружина! — промовила Ярина Богданівна. — Ми її до нашого фонду запрошуємо.
— О, чудова ідея! — зрадів Тарас. — Оксано, це ж прекрасно! Ти ж казала, що хотіла чимось корисним зайнятися.
Оксана здивовано глянула на чоловіка. Коли вона таке говорила? Навпаки — скаржилася, що роботи стало більше й часу ні на що не вистачає.
— Я сказала, що подумаю, — обережно повторила вона.
— Ну звісно, подумайте, не поспішайте, — кивнула Ярина Богданівна. — Тільки у нас там внески є, щомісячні. Невеликі, за нашими мірками, звісно. По п’ятнадцять тисяч.
Оксана ледве не поперхнулася вином. П’ятнадцять тисяч — цеІ коли Тарас увечері знову почав розповідати про те, як важливо бути частиною їхнього кола, Оксана просто подивилася йому в очі і сказала: “Я вже знаю, хто я — і це не просто твоя дружина”.
