**Запізніле пробачення**
Оксана Петрівна стояла біля вікна, дивилася, як двірник змітає останні жовте листя. Жовтень цього року видався дощовий, і листки чіплялися за мокрий асфальт, наче не хотіли розлучатися з землею. У руці вона стискала зім’яту записку, яку годину тому передала сусідка.
— Оксанко, сюди приходила якась жінка, — промовила Людмила Іванівна, подаючи папірець. — Каже, терміново тобі передати. Сама не дочекалася, щось спішила.
На записку корявим почерком було виведено: *«Мама тебе чекає. Приїжджай швидше. Дуже погано. Яринка»*.
Оксана Петрівна впізнала почерк миттєво. Її молодша сестра Ярина завжди писала, ніби курка лапою. У школі вчителі лаяли її за це, а та лише знизувала плечима й буркотіла, що не збирається ставати писарем.
— Що сталося, Оксанко? Ти аж побіліла, — занепокоїлася сусідка.
— Нічого, — сухо відповіла Оксана Петрівна і зачинили двері.
Тепер вона стояла з цією запискою, не знаючи, що робити. Мати… Скільки років минуло з їхньої останньої зустрічі? Вісім? Десять? Після тієї жахливої сварки вони не бачилися, не спілкувалися. Оксана Петрівна навіть заборонила Ярині згадувати про себе, коли та приїжджала до матері.
— Нехай думає, що в неї одна донька, — казала вона тоді. — Як вирішила, так і буде.
А почалося все з дрібниці. Мати хотіла продати хату в селі, ту саму, де вони з Яринкою вирісли, де минуло їхнє дитинство. Дідусь збудував її власними руками, і кожна з сестер мала право на половину. Але Оксана Петрівна була категорично проти.
— Мамо, ти розумієш, що робиш? — кричала вона тоді на кухні у крихітній квартирі. — Це ж наша історія! Там тато садив яблуні, там ми з Яринкою в хованки грали!
— Оксанко, не гарячися, — втомлено відповідала мати. — Хата розвалюється, дах тече. На ремонт грошей нема, а податки платити треба. Краще продати, поки ще хтось дасть хоч щось.
— А мені байдужі гроші! — Оксана Петрівна стукнула кулаком по столу. — Продаси хату — для мене тебе не існуватиме!
Мати тоді довго дивилася на неї, сумно, потім тихо промовила:
— Ну що ж, Оксано. Твоє право.
І продала. Без згоди Оксани, оформивши все через Ярину. Гроші віддала молодшій донці, мовивши:
— Нехай на квартиру копить. А то все в оренді мандрує.
Оксана Петрівна дізналася про це випадково, зустрівши у трамваї сусідку з села.
— Ой, Оксанко, а хату вашу вже знесли, — радісно повідомила тітка Ганна. — Нові хазяї ділянку під картоплю перекопали. Кажуть, дачу будуватимуть.
Того вечора Оксана Петрівна приїхала до матері й вилила усе, що накопичилося. Слова були жорстокі, незгасимі. Мати сиділа й плакала, а донька кричала, виливаючи біль, що копився роками.
— Ти зрадила мене! Зрадила пам’ять тата! — ридала Оксана Петрівна. — За гроші! За свою Яринку, яка тільки й уміє, що руки простягати!
— Оксано, зупинися, — шепотіла мати. — Благаю тебе…
— Не хочу тебе знати! Чуєш? Для мене тебе більше нема!
І пішла, грюкнувши дверима так, що дзвеніли шибки.
Потім були місяці мовчання. Ярина намагалася мирити, телефонувала, приїжджала, благала.
— Оксано, ну скільки можна? Мама плаче що— Оксано, ну скільки можна? Мама плаче кожен день, каже, що хотіла кращого для нас, — голос Ярини тремтів.
— Нехай плаче, — холодно відповіла Оксана Петрівна. — Пізно тепер розуміти.
