– Чого ти сьогодні така мовчазна й задумлива? – запитав Олексій дружину, сидячи за кухонним столом у пізню годину.
Марійка мовчки поставила перед ним розігріту вечерю.
– Сьогодні знову пізно? – ледь чутно прошепотіла вона.
– Додаткову роботу брав… Премію наприкінці кварталу дадуть.
Олексій, тридцятип’ятирічний банкір, статний і молодий на вигляд чоловік, щойно повернувся додому. Тут його чекали дружина та три доньки — шести, чотирьох років і однорічна дитина. Останнім часом, а ці «останні» два роки вже тривали, йому не хотілося повертатися до хати. Він засиджувався на роботі, бродив вулицями Києва… і лише опівночі переступав поріг квартири. Йому набридли дитячі крики, галас, пелюшки, розпашонки… нічний плач і дружина — вічно заклопотана дітьми, недоглянута: у старенькому халаті, з неохайним пучком волосся, з синцями під очима.
Коли сім років тому він одружився з веселою красунєю зі свого відділу, хіба міг він подумати, що родинне життя перетвориться на такий тягар… на таке розчарування. Ні, перші роки він був щасливий: народилася перша донька. Він допомагав дружині по хаті, вибирав час у вихідні, щоб вона могла сходити до перукарні, зробити манікюр. Пройшов рік — і Марійка знову завагітніла. Вирішили народжувати поспіль, щоб «відстрілятися» і на цьому поставити крапку. Але друга дитина виявилася неспокійною: до півроку вона ридала вночі, і Олексій приходив на роботу невиспаним, з червоними від недосипу очима. Потім маля втихомирилося, і життя налагодилося. Діти пішли до садочка, дружина повернулася на роботу… І тут — сюрприз: Марійка знову вагітна.
Він не хотів ще одної дитини. Але вона розплакалася, влаштувала скандал. Він довго перечив: «Куди нам ще одну? — умовляв він. — Ці ще маленькі… Зараз є сучасні методи, міні-операції. Давай зробимо».
Але дружина була непохитна. Він здався — погодився на ще одну дитину. Сподівався, що народиться син.
Вагітність проходила тяжко, Марійка часто лежала в лікарні. А він залишався з двома дітьми: садочок, прогулянки, прання, прибирання… Допомоги чекати було ні від кого: її батьки жили за тисячі кілометрів, на півночі. У нього була лише хвора стара мати, якій і самому треба було допомагати.
Третя дитина теж була неспокійна — плакала вночі, затихала лише на руках у матері. Марійка не спускала доньку з рук.
Поступово Олексій почав усвідомлювати: додому йому не хотілося повертатися.
«Що я бачив за ці сім років? Перший рік ще ходили разом у кіно, кафе, на виставки, навіть їздили відпочивати до Одеси… А потім? Діти, плач, пелюшки, розпашонки…» — крутилося в голові.
Він більше не бажав дружину як жінку, близькість з нею його більше не вабила… Ввечері намагався приходити пізно, коли діти вже спали. Дивитися на дружину не міг… Йому було її шкода — у що перетворилася колись гарна жінка? Але ще більше шкода було самого себе — треба щось вирішувати. Він не міг так жити.
На роботі колеги хвалилися подорожами, відпочинком на Балі, питали, коли він, сім’янин, нарешті вивезе своїх дівчат на море — адже зарплата у нього непогана. Він мовчав. Хіба розповіси, що сам мріє втекти кудись хоч на кілька днів, а ще краще — на місяці.
– Олексію, я знову вагітна, — тихо промовила Марійка й повільно сіла на стілець.
Чоловік завмер. Ложка з борщем застигла в повітрі.
– Ти що, з глузду з’їхала? Я й не пам’ятаю, коли з тобою востаннє спав! – закричав він.
– Уже дванадцять тижнів… Нічого не зробиш, — тихо додала дружина.
– Ти божевільна! Годні. Це не життя — це пекло! Подивись на себе — у що ти перетворилася? Коли ти взагалі була в перукарні останній раз? Ти ж сказала, що захищаєшся! Ти виглядаєш як тінь… Я не хочу тебе бачити. Я йду. Залишайся сама з дітьми, роби що хочеш!
– Куди ти йдеш? А як же ми? – прошепотіла Марійка, і самотня сльоза ковзнула по її щокі.
– Я залишаю вам цю квартиру й усе, що в ній є. Заберу машину й поїду до мами — буду жити там. Бачити тебе не можу, — ще голосніше репетував Олексій.
Він різко підвівся зі столу й швидкою ходою пройшов до виходу.
– Навіть у страшному сні такого не міг уявити. Не життя — каторга, – кидав він на прощання, вискакуючи за двері.
