МАРІЙКА.
Старенька Ганна витирала сльози, що стікали по блідим, пошарпаним зморшками щокам.
Вона махала руками і щось невиразно бурмотала, наче мала дитина. Чоловіки чухали потилиці, а жінки, обступивши бабусю, намагалися розібрати її слова.
З самого ранку, не пам’ятаючи себе від горя, Ганна бігала селом, била у вікна й плакала. Вона завжди була німою й трохи не від світу цього, тому люди її уникали, хоч і не кривдили. Не розуміючи, що сталося, вони послали по Дмитра — п’яницю та жартуна, єдиного, хто заходив до хати старезної й часто допомагав по господарству. За вечерю й пляшку горілки.
Ось він з’явився — зім’ятий, ще не відійшовши від ночі, проштовхнувся крізь натовп. Бабуся кинулася до нього, ридаючи й хапаючись за повітря, замахала руками. Лише він міг її зрозуміти. Коли вона замовкла, Дмитро похмурів, зняв шапку й глянув на селян.
— Ну, кажи! — почулося з юрби.
— Зникла Марійка! — промовив він, маючи на увазі семирічну онуку Ганни.
— Як зникла? Коли? — ахнули жінки.
— Каже, що рідна мати вночі забрала! — перелякано пробурмотів чоловік.
Село загуло. Жінки хрестилися, чоловіки нервово запалювали цигарки.
— Та невже ж мертва може дитину вкрасти? — не вірячи, промовив хтось.
Усі знали, що три місяці тому мати дівчинки, Оксана, потонула у болоті. Вона, як і бабуся, від народження була німою. Пішла з жінками по ягоди в трясовину — і трапилося лихо. Відстала, заблукала, загрузла. А крикнути не могла, тільки ричала. Хто ж чув? І залишилася Марійка сиротою, важкою ношею для старої Ганни. Батька не було — з кого й питати? Померла Оксана забрала таємницю народження доньки з собою у труну. Навіть рідній матері не розповіла. Люди шепотіли: може, Дмитро батько? Ну а що? Молодий, неодружений. У хаті буває.
Та він заперечував. Не було, мовляв, нічого!
Ганна знову застогнала й замахала руками.
— Що вона каже? — зашепотіли цікаві.
— Розповідає, що кожну ніч мертва приходила до хати. Ганна свічки палила, хрести на дверях і вікнах випалювала — оберігала себе й онуку. А Оксана не вгамувалася — стукала у двері, зазирала у вікна. І тихенько кликала доньку. Ось і цієї ночі довго стояла під вікном — бліда, у місячному світлі, очі неживі, а губи шепотіли, вабив— Та невже ж мертва може дитину вкрасти? — не вірячи, промовив хтось.
Усі знали, що три місяці тому мати дівчинки, Оксана, потонула у болоті. Вона, як і бабуся, від народження була німою. Пішла з жінками по ягоди в трясовину — і трапилося лихо. Відстала, заблукала, загрузла. А крикнути не могла, тільки ричала. Хто ж чув? І залишилася Марійка сиротою, важкою ношею для старої Ганни. Батька не було — з кого й питати? Померла Оксана забрала таємницю народження доньки з собою у труну. Навіть рідній матері не розповіла. Люди шепотіли: може, Дмитро батько? Ну а що? Молодий, неодружений. У хаті буває.
Та він заперечував. Не було, мовляв, нічого!
Ганна знову застогнала й замахала руками.
— Що вона каже? — зашепотіли цікаві.
— Розповідає, що кожну ніч мертва приходила до хати. Ганна свічки палила, хрести на дверях і вікнах випалювала — оберігала себе й онуку. А Оксана не вгамувалася — стукала у двері, зазирала у вікна. І тихенько кликала доньку. Ось і цієї ночі довго стояла під вікном — бліда, у місячному світлі, очі неживі, а губи шепотіли, вабив Марійку до себе.
— Відвела погляд на хвилину — і вже дитина зникла, — Дмитро витер піт з чола й додав: — Треба шукати!
Чоловіки почали збиратися: одні за рушницями, другі за собаками. Навіть Дмитро, забувши про похмілля, попрямував додому, щоб готуватися до пошуків.
Юрба поділилася: спершу обшукали подвір’я, потім кладовище. Даремно. Залишалося йти до лісу, а звідти — у прокляті трясовини, де й знайшла спокій Оксана. Перекурили й рушили.
Біля опушки знайшли сліди босих дитячих ніжок. Собаки згавкали й рвонули в глиб лісу. Довго вони метушилися, ніби хтось навмисне водив їх кругами.
Коли сутінки вже обгорнули дерева, втомлені пси впали на землю, а разом з ними й їхні господарі. Молодші й витриваліші продовжили обшук болота.
Надія танула з кожним кроком.
Дмитро йшов обережно, уникаючи трясовини. Так і не помітив, як відстав від інших. Та болото він знав добре, тому йшів уперед.
— Де ж ти, Марійко? — хрипко промовив він, вдивляючись у трясовину.
Раптом пролунав крик — величезний чорний крук, сидячи на сосні, спостережно дивився на нього.
«Крру! Крру!»
Щось у тому крику змусило чоловіка прискорити крок. Підійшовши до сосни, він побачив на моху згорнуту дівчинку.
— Марійко! — ледве чутно промовив Дмитро.
Вона підвела очі й подивилася на нього.
— Жива! — з радістю вигукнув він, знімаючи сорочку й загортаючи дитину.
— Як ти сюди потрапила? — запитав він, не сподіваючись на відповідь, адже вона, як і мати, була німою.
— З мамою прийшла, — несподівано відповіла дівчинка.
Дмитро здригнувся.
— Диво! — піднявши її, він поспішив геть із болота. — Скажи ще щось!
— Мама стала дружиною болотного духа, але він не дозволив їй мене взяти, — промовила Марійка.
— Хто не дозволив?
— Дідусь. Дуже старий і сильний. Люди його Лісовиком звуть. Він сказав мамі: «Не годиться дитину у смерть тягнути».
І тут дмухнув на мене — і я навчилася говорити, тепер я все знаю.
— Що саме? — прошепотів Дмитро.
— Наприклад, що ти мій тато, — усміхнулася дівчинка й обняла його.
Серце чоловіка забилося швидше.
— Невже…
— З’їж, — простягнула вона червону ягоду. — Лісовик велів.
Дмитро послухався.
— Гірка… — скривився.
— Більше горілки не питимеш! — заявила Марійка.
Він усміхнувся, але правда виявилася за її словами — пити кинув, взявся за розум, визнав доньку й виростив її справжньою знахаркою, що лікувала людей, а ліс і болото стали для неї другим домом, де вона завжди була під захистом невидимого покровителя.
