Жінка прийшла в гості до подруги. Дружили ще з університету. Був день народження. І все було чудово, прекрасно, просто казково. Велика квартира, чотири просторих кімнати.
У вітальні накритий стіл: яких тільки страв там не було! І сир, що плавиться золотистими краплями, справжній добрий сир із дірочками. І ковбаса першого ґатунку, зерниста, з біленькими вкрапленнями сальця. І запічена риба. І м’ясо на вертелі — нову духовку випробовували! І помідори квашені, і хрустка капуста з часничком. І солодощі, і випічка… Не стіл, а справжній український натюрморт.
І гості такі гарні. Родичі й колеги. Всі щиро вітають, тости говорять. Музика тихенько грає на фоні. На полицях фарфорові статуетки, на вікнах гарні портьєри, килим із квітами на підлозі, м’який, звуки приглушує… Усі їли із задоволенням.
Чоловік подруги подарував дружині витончене каблучко із діамантом. Та ж дата — п’ятдесят років! Діти від щирого серця привітали маму. Онучок бабусю поцілував… І місця всім вистачило. І всі були щасливі та радісні.
А потім навіть потанцювали. Господарі спеціально одну кімнату звільнили для танців. І трохи розігріті їжею та напоями гості танцювали повільні танці під чудові пісні своєї молодості. І Наталку теж запросив потанцювати дуже привабливий чоловік, колега чоловіка іменинниці.
Наталка танцювала. Розчервонілася, коси розкуйовдилися — танцювала, як у молодості. І чоловік усміхався, говорив компліменти. Нічого зайвого. Але було приємно. Просто приємно чути гарні слова.
А потім Наталка глянула на годинник і опам’яталася. Треба йти додому. Не йти — бігти. Вже багато часу. Свекрусі треба дати ліки, помити її, чоловік сам не впорається. І треба варити їжу на завтра — завтра Наталка на роботу з обіду, але зранку купа справ. Потім чоловік прийде, у нього теж багато клопоту. Коли в домі хвора, справ не перенумереш. І вони не закінчуються.
А грошей нема. Чоловік роботу втратив — видавництво закрили. Поки що влаштувався за копійки. І кредит треба віддавати, бо бізнес сина «згорів». І їхати до невістки в лікарню — вона з дитиною вже два тижні там.
Свекруха із сидєлкою залишиться. А знаєте, скільки треба платити сидєлці за годину? Ось. Потрібні гроші. І ще треба вночі посидіти за комп’ютером, попрацювати, щоб потім сидєлка посиділа із хворою…
Думки цим потоком вдерлися до свідомості. Наталка швидко зібралася — її не затримували. Святкування тривало. Подруга обіймала на прощання. Вона завжди допомагала! Але в неї своє життя, свої свята. Свій чоловік. Свої діти. А Наталці треба йти додому. До свого дому і свого життя.
І Наталка пішла на автобус під холодним дощовищем, що протвережує. І на мить спалахнула думка: повернутися. Повернутися туди, де тепло, де накритий стіл, де грає музика, де всі такі добрі й щирі.
Де можна розмовляти не про хвороби й гроші, не про нещастя й проблеми, а про кіно, наприклад. Згадувати смішні випадки з молодості. Сміятися з жартів. Або от так танцювати під тиху ніжну музику повільний танець із симпатичним чоловіком…
Але Наталка їхала в холодному автобусі додому. А потім зайшла у свою маленьку квартиру — запах хвороби зустрів її. Хоч як мий і прибирай, цей запах не зникає. Запах нещастя — його важко описати. Але він є. І ще пахне підгорілою кашею — знову недогляд. Потім важко каструлю відмивати…
І втомлений чоловік одразу почав розповідати, що лікар призначив матері. І йому. Треба завтра записатися до іншого лікаря — аналізи не дуже.
Квартира була темна, тісна, насичена хворобою, бідністю, невдачами — так здалося Наталці. І чоловік стояв постарілий, сивий — справжній дід. І лампочка перегоріла в люстрі. Світла стало мало. І скрізь коробочки з ліками, упаковки нових простирадл і підгузків, великий пакет із використаними — треба винести на смітник…
Цей контраст із чужим щасливим домом був настільки різким, що Наталка ледве стримала сльози. Гіркий комок підкатив до горла.
Наталка проковтнула його. Усміхнулася. ОбіймаНаталка поцілувала чоловіка в щоку, дістала з шафи чисті простирадла і з усмішкою промовила: “Та нічого, проживемо, головне — разом”.