**ЗАХИЩЕНІ ЛЮБОВ’Ю**
Зустріч Марічки та Богдана була вирішена десь на небі.
…Богдан свого батька в очі не бачив. Виростав під опікою мами та бабусі. Коли малий Богдан питав про тата, мама бурчала щось незрозуміле, мовляв, твій тато — геолог, він у нескінченних пошуках корисних копалин. А одного разу, у розпалі гніву, вигукнула: — Ніколи в тебе, Богданку, тата і не було!
Ще дитиною він вірив цим словам беззаперечно. Але підріс — і вирішив дізнатися правду. Адже не від Духа Святого він народився! Виявилося, що колись його мама поїхала у відрядження, а повернулася з дитиною, тобто з Богданом. Це розповіла йому бабуся. Потай.
Богдан був безмірно радий розгаданій таємниці. Дякувати Богу, його не знайшли в капусті. Він пообіцяв собі, що при першій нагоді знайде батька, хоч би що. «Адже я йому син, а не перший-ліпший!» Та й ще постановив: «У мене буде справжня родина. І дружина, і діти. Причому одна дружина на все життя й багато діточок.»
…Марічка теж не знала батьківської любові. Її мати розлучилася з ним, коли дівчинці не було й двох років. Батька замінив вітчим. Непогана людина, але все ж… Він постійно ставив Марічці за приклад своїх дітей від першого шлюбу. Її це дратувало. Тож на любов Марічка могла розраховувати лише від матері.
Коли вона виросла, то собі пообіцяла: «Якщо вже виходитиму заміж, то лише раз і назавжди! Знайшовся б такий хлопець.»
І він знайшовся.
…Був Святий Вечір. Січень, мороз, присмерк. Книгарня. Богдан і Марічка стояли у черзі біля каси. В обох у руках – томик Шевченка. Їхні погляди зустрілися випадково. І Богдан пішов у наступ. Він сипав компліментами, ставив питання (чемні й тактовні). Він не міг просто так відпустити дівчину. Вона має стати його дружиною! Саме вона.
А Марічка навіть не кокетувала. Їй було тепло й добре з цим енергійним хлопцем. Ніби вони знали одне одного сто років.
Та вона ж із порядних – негоже знайомитися з незнайомцем просто так. Богдан оцінив її скромність і запропонував для початку обмінятися номерами. Марічка записала його номер, а свій не дала. — Зателефоную після свят, — невиразно пообіцяла.
Богдан не міг впустити такий подарунок долі. Вони попрощалися, але він непомітно пішов слідом, щоб дізнатися, де вона живе.
Усі свята Богдан літав на крилах щастя. Адже знайшов свою «лебідку» і любитиме її вічно.
Однак світа минули, а дзвінка так і не було. Богдан занепокоївся і взяв справу у свої руки.
Свого Шевченка, купленого тоді, він підклав у поштову скриньку Марічки. Невже не здогадається? Вона подзвонила того ж вечора з докором:
— Привіт, Богдане! Чому не телефонував? Я ждала!
— Марічко, у мене ж немає твого номера. Я б одразу подзвонив. Хіба не пам’ятаєш, у книгарні ти, мабуть, побоялася його дати? — Богдан сяяв від щастя.
— Але ж ти мене якось знайшов! — не заспокоювалася вона.
«Жіноча логіка», — подумав Богдан. Він був радий, що все прояснилося. Виходить, Марічка до нього не байдужа!
Не відкладаючи, вони одружилися. Як інакше? У них було багато спільного: перш за все — чиста, неземна любов; по-друге — бажання народити стільки дітей, скільки Бог пошле; по-третє — пристрасть до творчості Шевченка. Хіба цього мало?
На такому міцному фундаменті вони й будували своє життя.
Марічка викладала українську мову у університеті, Богдан був вправним програмістом.
Згодом у них народилася Оленка. За два роки — маленький Тарасик. Все йшло, ніби за нотами.
Богдан не полишав думки знайти батька. Інтернет допоміг. Серед десятків однойменних він знайшов того самого. Вони листувалися. Батько жив у Києві й запросив сина у гості.
Зустріч була зворушливою. У батька була своя родина, але про Богдана він пам’ятав усі ці роки.
— Добре, синку, що ти мене знайшов. Тепер будемо спілкуватися, — чоловік обійняв його.
Богдан із гордістю розповів про свою сім’ю. «Дивись, тату, ти вже двічі дід. І це ще не межа…»
Батько Богдана був професором медицини.
Додому він повернувся накрилений крилами надії. Батько сподобався йому — щира, добра людина.
Звичайно, сімейні клопоти не дозволяли часто бачитися, і згодом спілкування зійшло нанівець.
Оленка й Тарасик підросли. Марічка вирішила захистити дисертацію. Адже її бабуся й мама були кандидатами наук. Вона не хотіла відставати.
Тему обрала невипадкову — про Шевченка. Мати двох дітей ретельно готувалася, збирала матеріали.
Богдан підтримував дружину, допомагав по господарству. Три роки вони готувалися до захисту. У цей час у них народилася ще одна донечка — Соломійка.
Із захистом довелося зачекати.
Коли Соломійка пішла до садочка, Марічка відновила роботу. Здавалося, ось-ось — і науковий ступінь у кишені…Богдан взяв Марічку за руку, дивився на дітей, що грали у світлі заходу сонця, і зрозумів — саме ці миті, наповнені любов’ю, й стали його справжнім щастям.
