**ГОСПОДАРНИЙ ЧОЛОВІК**
Навідуємо тестя у селі, за сотню кілометрів від міста. У його хаті, де він народився й виріс. Звідки тікав сімнадцятирічним на фронт і куди повернувся у сорок п’ятому з культьопкою замість правої руки…
— А Миколи нема! За дровами поїхав! — розповідає тітка Галя, його дружина. — У сусідньому селі клуб розбирають! Віддали будинок на розбір!
Тесті вже майже вісімдесят. Але він ще міцний чоловік. Не те, що теперішні.
— А далеко те село? — питаємо тітку Галю.
— Та ні! — махає вона рукою. — Кілометрів п’ять буде!
Ми з дружиною переглядаємось із німим запитанням.
Незабаром він «приїжджає». Його транспорт — стара дитяча коляска ще з сімдесятих, без кошика, що хитається під вагою старих дощок. Він скидає ремені, перехрещені на грудях, щоб легше було тягнути вантаж.
— Ось! — хвалиться він несподіваною здобиччю. — Ще пару ходок — і на зиму вистачить!
— Як розпилюватимете, Миколо Івановичу? — допомагаю складати дошки в штабелі.
— А он пилорама!
Він показує на незграбно збитий верстак із кущею пристосувань для розпилювання. Рука ж одна… Зверху лежить стара, іржава ножівка з металевим держаком. Така сама була в мого батька — нею я вчився пиляти свої перші дошки.
Мені стискає серце. Хочеться допомогти. Готовий і дошки перевезти на своєму позашляховику, і робітників замовити.
— Може, чим допомогти, Миколо Івановичу? — питаю.
Але він не слухає. Єдиною рукою зупиняє мене й знову перекидає ремені через голову.
— Фури тільки заважають! Так до узбіччя притискаються, ще й збити можуть! — потерпає він.
Машин і справді багато. Величезні, довгі, летять на швидкості крізь маленьке село. Траса транзитна, на Київ…
— Галько! Я поїхав! — кричить він дружині. Вона виходить провожати й, коли він вирушає з двору, додає з гордістю:
— Господар!
Тільки зараз мені стає зрозумілий сенс його вчинків. Йому справді не потрібна допомога. Він живе тим, що почувається чоловіком. Не просто чоловіком — а саме господарем. Хоч і пропрацював усі роки деканом у економічному вузі.
Я дивлюсь углиб дороги й бачу самотнього діда, що йде узбіччям із старою коляскою позаду. Без кошика, на перехрещених ременях та мотузках для білизни. У тій колясці колись возили мою майбутню дружину. Він нагадує мені бурлака — тільки замість барж і берега — ревучі фури, що обдувають його гаром і сажею.
Не витримую — з сином їдемо до будівельного магазину. Залишаємо на його верстаку новеньку шведську ножівку з каленими зубцями, у футлярі.
Через п’ять років ми забрали його до себе. У комфорті він не протягнув і півроку…
Після похорону, на поминках, я знайду нашу ножівку — недоторкану, у тому самому футлярі, на серванті. А сусіди скажуть про Миколу Івановича:
— Берег! Господарний був чоловік!
— Точно, — киваю. — Чоловік був. Тепер таких уже не роблять…
