**ЩОДЕННИК**
Стара Дарія витирала сльози, що котилися по її блідим, зморшками поїденим щокам. Руками махала, ніби дитина, що лепоче щось нерозбірливе. Чоловіки добували з себе тільки незрозуміле почуття, а жінки, що зійшлися довкола, намагалися зрозуміти стару.
З самого світанку Дарія, скажена від горя, бігала селом, стукала у вікна й плакала. Від народження вона була німою, а розумом — немов не від світу цього. Тому люди трималися осторонь, хоч і не ображали. Не розуміючи, що сталося, послали по Якова. Був він гулякою та жартівником, але єдиним, хто заходив у хату до Дарії та допомагав по господарству — за вечерю й пляшку горілки.
Нарешті він прийшов. Зім’ятий, ще не протверезівши з ночі, проштовхнувся крізь натовп. Стара кинулася до нього, ридаючи й махаючи руками. Тільки Яків міг її зрозуміти. А коли вона замовкла, чоловік похмурів, як перед бурею. Зняв шапку й глянув на людей.
— Ну, кажи! — почулося з юрби.
— Олеся зникла! — про її семирічну онуку промовив він.
— Як зникла? Коли? — схвилювалися жінки.
— Каже, що вночі рідна мати забрала! — здригнувся Яків.
Серед людей пройшов шепіт. Жінки хрестилися, чоловіки нервово запалювали цигарки.
— Невже мертва може дитину вкрасти? — не повірив хтось.
Усі знали, що три місяці тому мати дівчинки, Марта, потонула у болоті. Теж була від народження німою. Пішла з жінками по ягоди, а там і трапилася біда. Відстала, заблукала. Увійшла в трясовину, а крикнути не могла. Хіба що микала. Та хто б почув? І залишилася Олеся сиротою, тягарем для старої Дарії. Якби був батько, а так — й питати ні з кого. Померла Марта при житті зберігала таємницю дитини й забрала її з собою. Навіть матері не говорила, хто батько. Люди шептали: чи не Яків? А що? Молодий, неодружений. У хаті бував.
Та він відмовлявся. Нічого, мовляв, не було!
Дарія знову заридала й замахала руками.
— Що вона каже? — зашепотіли жінки.
— Розповідає, що кожну ніч мертва Марта приходила до хати. Дарія свічки палила, хрести над дверима та вікнами випалювала. Берегла себе й онуку від нечистої сили. Але Марта не вгамовувалася — стукала в двері, зазирала у вікна. І тихенько кликала доньку. І цієї ночі довго стояла під вікном. Бліда у місячному світлі, очі мертві, а губи шептали, вабивши Олесю.
Стара лютувала, відганяла дівчинку від вікна. Але варто було їй відвернутися, як Олеся одразу одсувала занавіску. Чи то морок, чи просто не помітила Дарія, як уночі задрімала й проґавила. Забрала мертва дівчинку, обдурила, звабила невинну дитину! Яків витер піт з чола й додав: — Шукати треба!
Чоловіки заскреготали зубами й розбіглися по дворах. Одні — за рушницями, інші — за собаками.
Навіть Яків, забувши про похмілля, швидко пішов додому збиратися.
Незабаром вони розділилися на групи. Спочатку обшукали подвір’я, потім кладовище. Даремно. Тепер лишалось іти в ліс, а звідти — у прокляті трясовини, де спочила Марта. Перекурили й рушили.
Біля опушки знайшли сліди босих ніжок. Пси підняли гавкіт і ринули у ліс. Довго вони блукали, мов їх хтось морочив.
Смерклось, коли знесилені собаки впали на землю. Разом із господарями. Молодші й витриваліші продовжили шукати у болоті.
Надія танула з кожною хвилиною.
Яків ішов обережно, боячися потрапити у трясовину. Так захопився, що й не помітив, як відстав. Та болото він знав добре, тож ішов далі.
— Де ж ти, Олесю? — прохрипів він, вдивляючись у тінь.
За кількасот метрів пролунав скрегіт. Величезний чорний крук, сидячи на гілці сосни, дивився на нього блискучими очима.
«Кра! Кра!» — знову прокричав він.
Серце Якова затріпотіло. Щось у цих звуках привернуло його увагу. Він прискорив крок.
Біля кореня дерева, згорнувшись, лежала дівчинка.
— Олесю! — прошепотів Яків.
Дівчинка відкрила очі й подивилася на нього.
— Жива! — зрадів він.
Зняв сорочку й укрив її.
— Як ти сюди потрапила? — запитав Яків, не очікуючи відповіді.
Адже вона, як і мати, була німою.
— З мамою прийшла, — несподівано відповіла вона.
Яків здригнувся.
— Диво! — підняв Олесю й поспішив геть з болота. — Ну-мо, дівчинко, скажи ще щось!
— Мама стала жінкою болотяного. Хотіла взяти мене з собою, та він не дозволив.
— Хто не дозволив? — не розумів Яків.
— Дідусь. Дуже старий, але сильний і мудрий. Люди його Лісовиком звуть. Він маму наругав: «Не годиться рідну дитину губити!» Не моє місце у болоті. Я ще життя принесу. І не тільки людям, аА потім додала: “Та й тобі, тату, щастя принесу,” — мовчки обіцяло дитя, коли вони поверталися додому, де їх чекав теплий світло і спокій.
