Розлучення, яке відкриває нові горизонти

Отче, чуєш, стою я на кухні біля вікна, тримаючи в руці вже холодну чашку чаю, й дивлюся, як у дворі діти бавляться. Вчора підписала останні папери про розлучення — а сьогодні почуваюся полегшено, мов би за всі ці роки ніколи й не було. Дивно, адже мало бути навпаки.

— Мамо, а де тато? — питає десятирічна Соня, заходячи на кухню у шкільній формі.

— Тато тепер живе окремо, пам’ятаєш, ми казали, — тихо відповідаю я, гладячи її по голівці. — Завтра забере тебе на вихідні.

— А чому ви не можете просто помиритися? Катя Коваленко каже, що її батьки тепер дуже раді.

Я посміхнулася сумно. Якби все було так просто. Якби діло було лише у сварках.

— Іди снідати, запізнишся до школи.

Соня слухняно сідає за стіл, але далі думає про щось своє, покручуючи вівсянку ложкою.

— Мам, а тобі не сумно?

— Трохи. Але знаєш що? Інше діється так: люди не тому розстаються, що покинули кохати, а тому що разом стало погано. А окремо — вони можуть бути щасливими.

Дочка киває, хоч розумію — у десять років цього ще не усвідомити. Я й сама не відразу збагнула.

Все почалося ані вчора, ані рік тому. Напевно, ще тоді, коли Андрій почав приходити додому все пізніше, а я знаходила в його кишенях чеки з кав’ярень, де ми ніколи не бували. Та я тоді гадала на робочі зустрічі. Він був менеджером у будівельній фірмі, справді засиджувався.

— Ти знову пізно? — питала я, коли він поспіхом снідав, не відриваючись від телефона.

— Ага. Проект допилюємо, аврал. Не чекай.

— Може, хоча б у вихідні кудись поїдемо? Сонечка просила до твоєї мами в село.

— У вихідні теж працюю. Вибач, Окс, потім відпочинемо.

“Потім” ніколи не наставало. Я звикла вечеряти сама, колихати Соню сама, дивитися телевізор сама. Часто ловила себе на думці, що я хіба вдова, а не закохана дружина.

Подруги сумували разом зі мною.

— Чоловіки зараз усі такі, — говорила Іра, коли зустрічались у кавʼярні. — Робота, робота. Зате гроші приносить.

— Гроші приносить, — погоджувалась я, — та де поліг? Живемо як сусіди по гуртожитку.

— А ти не думала, що в нього хтось є? — обережно додала Наталя.

— Думала. Та як зʼясувати? У вічі спитати — не можу, копатись у його речах — огидно. А й час його — де? Постійно на роботі.

Наталя багатозначно мовчала.

А вдома я чекала. Чекала, що Андрій повернеться до мене, що ми знову заговоримо, як колись, що він цікавитиметься моїми днями, Сонечиними успіхами у школі, нашими спільними планами. Та Андрій немов жив у паралельній реальності.

— Як справа на роботі? — питала я, коли він таки приходив.

— Нормально, — бурчав він, не відводячи погляду від екрану.

— А у Соні сьогодні свято було. Вона такий чудовий віршик вивчила.

— Ага.

— Андрію, ти чуєш мене?

— Чую, чую. Молодець наша Сонечка.

Та його вираз обличчя говорив сам за себе: він чув лише власний телефон.

Поступово я припинила розмовляти з ним про свої справи. Нащо, якщо він все одно не слухав? Я пішла на повний робочий день замість неповного, записалася на курси англійської, більше зустрічалась з подругами. Життя поволі налагоджувалось, лише чогось не вистачало — ніби пустелька у серці.

— Мамо, а чому тато не йде зі мною на ковзанку? — запитала якось Соня.

— Тато зараз дуже зайнятий, сонечко.

— А раніше ходив.

— Раніше він був менш зайнятий.

— А коли він буде не такий зайнятий?

Я мовчала, не знаючи, що відповісти. Коли? Ніколи?

Тоді ввечері я вирішила поговорити. Зачекала, як Соня засне, приготувала вечерю, накрила на стіл. Андрій прийшло
Коли Оксана, тримаючи вже холодну каву, стояла біля вікна й дивилась, як її донька Соломія грає з дворовою собакою Барвінком, вона усміхнулась, згадуючи, що саме той важкий розлучення з Миколою не забрав, а *повернув* їй життя — подарувавши справжню радість кожного ранку, щиру любов Сергія та цю чарівну хвилину затишку після дощу, коли все навколо пахло свіжістю та надією — вона просто раділа кожній хвилині, немов першому променю сонця на стеблі кульбаби.

Оцініть статтю
ZigZag
Розлучення, яке відкриває нові горизонти