“Ти навіть ходити не можеш!” — він насміхався. Але вона зробила один крок, і все змінилося.
Він мнявся. “Ну… твоя квартира. Наша колишня. Тобто… вона була нашою, але ти ж розумієш… тепер ти тут. А у мене нове життя.”
Його голос зник, немов розтанув у повітрі. Він кинів мимовільний погляд на її ноги — ніби вони пояснювали все.
Олена мовчала.
Повільно вона взяла тонку папку зі столу. Все вже було підготовано. Вона простягнула її йому з холодним, вивіреним спокоєм.
“Ось,” сказала вона. “Тут усе.”
Він узяв папку, збентежений.
“Що це?”
“Документи на нерухомість. Переоформлення. Заповіт.”
Михайло остовпів. “Ти… віддаєш нам будинок? Отак просто?”
Навіть Ізольда відступила на крок. “Чекай… ти серйозно?”
Голос Олени був схожий на кришталь. “Так. Тепер це її. У мене є інші справи.”
Ці слова — *у мене є інші справи* — лунали, як грім у порожнечі.
Михайло засміявся. Надто голосно. “Які ще справи? Ти? Олено, ти ж навіть ходити не можеш!”
Тиша впала, як завіса.
Олена заплющила очі. Не від поразки — а від чогось, схожого на спокій.
Потім, рухами настільки повільними, що вони нагадували танець, вона зсунула ковдру з колін. Під нею її ноги — колись бездихані — були обгорнуті м’якою вовняною тканиною. Вона відв’язала складну тростину, прикріплену до крісла.
І встала.
Один крок.
Інший.
Легкий стук тростини по підлозі лунав голосніше за будь-яку його образу.
Михайло завмер. Ізольда роззявила рота. Повітря згустилося від недовіри.
“Я потрапила в аварію, — тихо, рівно сказала Олена. — Але це не довічний вирок.”
Ще один крок. Тростина стукала впевнено.
“Але… лікарі… ти ж говорила…” — запікався Михайло.
“Я казала, що мені потрібен час. І спокій. І відсутність вас обох.” Олена подивилася йому в очі, не моргнувши. “Ви дали мені усе це. Ненавмисно.”
Вона пішла до дверей.
Але перед тим, як вийти, обернулася. Її обличчя було спокійним. Голос — остаточним.
“Ти забрав мій дім”, — сказала вона.
Пауза.
“А я — твою свободу.”
Михайло примружився. Ізольда несміливо зробила крок уперед.
“Що це означає?” — її голос був напруженим.
“Про що ти, Олено?” — голос Михайла тріснув.
Олена посміхнулася втомлено. Не жорстоко. Не добро. Просто… байдуже.
“Прочитай останню сторінку, — сказала вона. — Уважно.”
І вийшла.
Стукіт її тростини поступово зник у коридорі.
А позаду тиша не впала — вона розбилася. Немов щось коштовне розітнулося на дрібні шматочки, які неможливо скласти назад.
Руки Михайла тремтіли, коли він відкрив папку.
Одна сторінка.
Друга.
І — остання.
Його пальці стиснули папір. Він поблід.
“Ні…”, — прошепотів він.
Ізольда нахилилася.
“Що? Що там?”
Він прочитав уголос, його голос зламався: “Відповідно до умов даного документу, передача майна дійсна лише за умови, що нові власники беруть повнуІзольда заплакала, коли дитина в її руках заплакала теж, а Михайло, глянувши у вікно, бачив лише відблиск світла на калюжі — немов останній слід Олени, що навіки пішла геть.
