Вечеря, що призвела до розлучення

Вечеря добігла кінця розлученням
— Ти зовсім здурів? – Оксана кидає серветку на стіл, від чого келих із вином хильнувся, ледь не впавши. – Запросити її сюди, до нашого дому!
— Оксанко, заспокойся, – Микола нервозно поправляє краватку. – Нічого поганого не трапилося. Звичайна робоча зустріч.
— Робоча зустріч? – голос Оксани піднявся на октаву вище. – О десятій вечора? З пляшкою шампанського й свічками?
— Ми обговорювали новий проект…
— Який проект, Миколо? Який проект із цією… цією Софією?
Микола відводить погляд убік. На столі ще стояли тарілки від вечері – він так старанно готував голубці, хотів приємне зробити дружині. А тепер усе пішло на іржу через один нерозважливий дзвінок.
Оксана встає зі столу, починає нервово ходити кухнею. Сорок три роки, а виглядає молодшою. Стройна, доглянута, завжди стежила за собою. Микола часто казав друзям, що йому пощастило з дружиною.
— Слухай уважно, – зупиняється вона навпроти чоловіка, уперши руки в боки. – Я не дурна, хоч ти, здається, вважаєш мене такою. Ця дівчина телефонує тобі щодня, ти затримуєшся на роботі, приходиш додому з запахом її парфумів.
— Оксано, ти перебільшуєш…
— Перебільшую? – вона дістає із кишені мобільний. – А це що? П’ятнадцять пропущених дзвінків від неї тільки за сьогодні!
Микола блідне. Він забув, що Оксана бачить усі сповіщення на його телефоні через спільний сімейний акаунт.
— Вона з питань роботи дзвонила…
— З питань роботи! – Оксана гірко сміється. – У суботу, у неділю, опівночі! Яка ж така термінова робота?
Микола мовчить, вертячи виделку в руках. Двадцять два роки шлюбу, і він ніколи не бачив дружину в такому стані. Навіть коли були проблеми з грошима, коли хворіла її мати, Оксана трималася гідно. Зараз вона була на межі зриву.
— Миколо, – її голос стає тихішим, але в ньому чути біль, – я ж бачу, що діється. Ти закохався в неї.
— Ні, – він похитує головою, але це звучить непереконливо навіть для нього.
— Не бреши мені! Не бреши собі! Я тебе двадцять два роки знаю, думаєш, я не помічаю? Ти сяєш, коли вона дзвонить. У тебе очі палають, коли їдеш на роботу. А коли повертаєшся додому…
Оксана не договорює, але Микола розуміє. Коли він повертався додому, ставав похмурим, дратівливим. Дім здавався йому нудним порівняно з офісом, де працює Софія.
— Оксано, давай поговоримо спокійно, – просить він.
— Про що говорити? – вона сідає на стілець навпроти. – Про те, як ти змінився? Про те, як перестав мене помічати? Про те, що вже місяць ми по-справжньому не розмовляли?
Микола уважно дивиться на дружину. Справді, коли востаннє він цікавився її справами? Коли запитував, як пройшов день? Всі його думки були зайняті Софією.
— Вона молода? – шепітко питає Оксана.
— При чому тут це?
— Скільки їй, Миколо?
— Двадцять вісім.
Оксана киває, ніби підтвердилися її найгірші побоювання.
— Зрозуміло. А мені сорок три. Я для тебе стара стала.
— Ти несеш дурниці.
— Дурниці? – вона встає, підходить до дзеркала в передпокої. – Подивись на мене, Миколо. Оці зморшки біля очей, ося сивина, яку я щомісяця фарбую. А вона молода, вродлива, без дітей, без проблем.
— У нас теж нема дітей, – нага
Микола завів двигун, але замість повороту до нового життя з Марічкою раптом повернув у зовсім інший бік — туди, де колись були їхні найщасливіші вихідні з Тетяною.