— Антоне, заскочи! — замовк дзвінок безпосереднього зв’язку шефа.
Антон передчував дорікання. Та й за що б’ють – знає.
— Прийшов? Сідай. Знову усе зіпсував, виговор тобі. І премії квартальної позбавляю – попереджав же не раз! Та що з тобою, Антоне? Батькові твоєму обіцяв, а ти мене підводиш, ех ти, Антоне Євдокимовичу! — махнув рукою начальник виробництва Григорій Васильович. — Іди вже з очей. Та ти ж дорослий чоловік! Поміркуй, Антоне, куди ти котишся? Ні родини, ні інтересів. Як далі житимеш?
Додому з роботи Антон їхав маршруткою. Натовп, як завжди, – не сісти, стоять тісно.
Звеники його з заводу чекають дружини, домашня вечеря на столі. А в Антона – пусто, живе самотужки. Та й бажання останнім часом одне – ковтнути чарку да й пластом упасти.
Колись після роботи гуляв з друзями, дівчата до нього липли.
А тепер усі повінчалися. Нудні стали, клопоти в них монотонні – то діти, то дружини!
На своїй зупинці Антон ледве вирулив – бабуся в дверях із сумками розташувалась, ніяк не обійти!
У підземному переході так і намагаються підрізати чи штовхнути. Всі біжать, біжать. А куди?
У двадцять п’ять Антон теж життя спішив ловити. Дівчата на нього висіли. А що – квартира вже була, на заводі заробіток добрий. Навіть авто купив, хоч і б/у, та своє!
Мати казала: — Одружуйся, сину! Час швидко минає, а ти його на цих розфарбованих витрачаєш! Ось моя сусідка Оксанка – ну така солодка дитина!
Молоденька, домовита! У всьому мені допомагає, на медсестру вчиться, та й на тебе, бачу, подивитись не проти.
А він їй: — Не треба мені такої, твоєї Оксанки. Не до вподоби вона мені!
Ну ось і промандражив, напевно тепер Оксанка чоловікові котлети з картоплею смажить, та салатик з огірків і помідорів ріже. І чекає не дочекається. А дітки питають: «Мамо, а тато скоро прийде?»
А його ніхто не чекає. Здавалося раніше, це й подобалося.
І сам не зрозумів, коли саме настав момент, коли вже пора було, коли гулянки набридли, а він далі котився як заведений!
Антон піднявся на поверх, дістав ключа, почав у замок вставляти – не йде, що за маячня? Спробував ще, повернув у щілині, і…
Раптом двері хтось відчинив зсередини. Вони розчинилися, а там… мама Антона у квітчастому халаті, з рум’янцем на щоках:
— Сину, а ти що, з роботи прямо до нас? Чому не подзвонив? Стомився, мабуть, вигляд у тебе виснажений. А ми з татом трохи не встигли вечерю поснідати. Давай, Антосю, роздягайся, руки помий. Гей, тату, ти де? Євдокиме, йди сина зустрічай, все там копається!
Антон просто остолопінів, стоїть нерухомо.
Ось вийшов і Євдоким Михайлович: — Сину, а я вже подумав, ти кохану свою до нас привів знайомитися. Та вже, мабуть, не діждемось онучат! Сам я винен, бовдур, після сорока одружився. Та й мати теж не юначка була. Ти хоча б не затягуй, на батькових помилках вчися, треба все вчасно робити! Зрозумів?
— Зрозумів, тату, — у Антона аж у горлі пересохло, — тату, дякую тобі й мамі за все! Я зараз… я одну річ забув! — І Антон стрілою промайнув униз сходами, вилетів із під’їзду й побіг без огляду.
Відбігши значно, спинився, передихнув і, обережно, поволі озирнувся. Як це він раптом пішов із маршрутки не в той бік? Задумався, а ноги по старій звичці принесли до батьківського дому, в якому Антон сам із дитинства жив, доки самостійним не став. Автоматом піднявся, двері одчиняв… Та річ не в цьому, а в тому…
Антон озирнувся.
Батьківської п’ятиповерхівки не було.
На її місці тепер був сквер…
Адже її знесено років три тому. А батьків Антона нема вже п’ять років.
Він тоді ту квартиру продав, свою іпотеку погасив, авто купив, пам’ятники батькові й матері поставив.
Що це було? Куди він потрапив? Як це так яскраво Антон опинився у старому домі батька й мами?
А вони — такі ж, як і колись! Наче живі?
Невже це все привиділося?
Антон був приголомшений тим, що трапилося.
Прийшов до себе, довго дивився на себе у дзеркало. Потім став під душ, в
І жив вони з Юлею довго і щасливо, не звертаючи уваги на химерні витівки долі та на курей, які сміялися, коли Антон розповідав своїм дітям ту дивовижну історію про зустріч із батьками у вже знесеній хаті.
