— Не смій мені дзвонити! Зрозумів? Більше ніколи не телефонуй! — Ганна Петрівна з силою кинула слухавку на важіль старого апарата. Руки тремтіли, серце серпніло так, що вона присіла на табурет коло кухонного столу.
— Мамо, що трапилося? — визирнула з кімнати донька Одарка. — Хто дзвонив?
— Ніхто, — захрипіла мати. — Абсолютно ніхто.
Одарка підійшла ближче, побачила зблідле мамине обличчя.
— Матусю, ти ж вся трусишся! Що сталося?
— Батько твій об’явився, — прошепотіла Ганна Петрівна. — Після стількох літ… Бажає побачитися, поговорити. Каже, що сумує, жалкує за всім.
— Тато телефонував? — Одарка присіла поруч, взяла матір за руку. — І що ж він хотів?
— Щоб я пробачила. Щоб дозволила прийти. Говорить, що хворіє, що лікарі… — Ганна Петрівна замовкла, зітхнула крапельку. — Пізно, Соломійко. Дуже пізно для всього цього.
— Мамо, розкажи мені, нарешті, що тоді сталося. Я ж була малою, пам’ятаю лише, як він пішов і більше не вертався.
Ганна Петрівна підвелась, підійшла до вікна. За склом мрячив дощик, та краплі повільно сповзали, мов сльози.
— Тобі було тоді сім. Ти питала, де тато, я не знала, що відповісти. Казала, що в командировці, що скоро повернеться. Та й сама не знала, де він.
— Він просто пішов? Без пояснень?
— Не просто пішов. Він… — Ганна Петрівна стиснула губи. — Він нас зрадив. Мене, тебе, наш дім. У нього була інша родина, Соломійко. Інша дружина, інші діти. І він обрав їх.
Одарка мовчала, перетравлюючи почуте. Їй було вже тридцять два, але дитячі спогади про батька були запорошені, немов у тумані.
— Він казав, що кохає нас, — продовжила мати. — Щодня повертався додому, грав з тобою, читав казки. А потім я довідалась, що в нього є інша донька, старша за тебе на три роки. І дружина, котра вважає себе законною. Що навіть не знала про наше існування.
— Господи, мамо… Як ти дізналась?
— Дурно вийшло. Він захворів, лежав у лікарні. Я прийшла відвідати, а там вже сидить жінка з дівчинкою. І та дівчинка кричить: «Тату, тату!» — а він обіймає її, цілує. Я все зрозуміла миттю. Стою в дверях, а він мене побачив і зблід. Та жінка, Людмила, дивиться на мене, потім на нього, питає: «Хто це, Борисе?» А він мовчить. Просто мовчить.
— І що було далі?
— Розмова була короткою. Вона сказала, що вони розписані вже вісім років, квартира записана на неї, донька за його прізвищем. А я? Я ж була дурна закохана. Ми не вінчалися, він казав, що штампи – дурниця, що важливо – кохання. Можлива дівчинку записав на своє прізвище, так, але ніяких паперів у мене не було.
Одарка підвелась, обійняла матір.
— Матусю, чому ти раніше не розповідала?
— Навіщо тобі знати? Дитинство у тебе й без того важке було. Я сама працювала, грошей не ставало, по лікарях з тобою метушилася. Думала, виростеш – тоді розповім. А потім час минув, ти влаштувала життя, заміж вийшла. Навіщо старі рани бередити?
— А він що, ніколи не пробував з нами зв’язатись?
—
І вона просила доньку ніколи більше не згадувати це ім’я, бо минуле лишилося у згаслому вогні, а після попелу немає дороги назад.
