– Знову ця довбена музика! – скрикнула Галина Михайлівна, вдаривши кулаком по батареї. – Пізня ніч, а вони там рок-концерт влаштували!
– Мамо, заспокойся, – зітхнула донька Оксана, не відриваючись від телефона. – Завтра поговориш із ними.
– Та скільки вже можна говорити! Місяць терплю цих… цих… – вона замахала руками, шукаючи слів. – Хам’яче гультяйство!
– Мамо, не кричи так. Розбудиш Галю.
– А хай прокидається! Хай знає, в якому домі живе! – Галина Михайлівна підійшла до вікна та розчинила його. – Гей, ви там, нагорі! Годі верещати!
З вікна третього поверху висунулася розчухрана голова парубка.
– Бабусю, сам не кричи! Люди сплять!
– Яка я тобі бабуся, невдахо! – розлютувалася Галина Михайлівна. – Зараз викличу дільничого!
– Та викликай! – гукнув парубок і захлопнув вікно.
Музика залунала ще голосніше.
Галина Михайлівна сіла на диван, схопившись за серце. Руки тремтіли, подих збився. Оксана нарешті відірвалася від телефону й глянула на матір.
– Мам, як ти? Ліки взяти?
– Давай валер’янки, – прошепотіла Галина Михайлівна.
Оксана принесла ліки та склянку води. Мати випила краплі й відкинулася на подушки.
– Не можу більше, Оксанко. Годі. Раніше жили порядні люди. Тиша стояла, затишок. А тепер…
Вона махнула рукою у бік стелі, звідки доносився глухий стук барабанів.
– Коли вони заїхали? – запитала Оксана.
– Місяць тому. Молоде подружжя. Начебто нормальними здавалися, чемними. Віталися в під’їзді, посміхалися. А виявилися…
Галина Михайлівна не договорила. Нагорі щось із гуркотом упало, потім почулися крики й сміх.
– Точно марновірці, – буркнула вона. – Порядні люди пізно вночі сплять.
Оксана потягнулася й позіхнула.
– Мамо, я їду додому. Пізно вже.
– Не кидай мене саму серед цих… божевільних!
– Мам, ну що я вдію? У мене завтра праця, Галі до школи. Сама розбирайся із сусідами.
Оксана зібрала речі й пішла. Галина Михайлівна лишилася сама в квартирі, де кожен звук згори відбивався болем у серці.
Вона дістала з тумбочки записник і знайшла номер дільничного. Ніхто не брав слухавки. Спробувала подзвонити на чергу.
– Слухаю, – озвався стомлений голос.
– Добридень, це Галина Михайлівна Коваленко з вулиці Степана Бандери. У нас тут сусіди гучно музику врубають, спати не дають.
– Котра година?
– Пізня ніч!
– Зрозуміло. Запишемо ваше звернення. Патруль під’їде, як звільниться.
– Коли ж це буде?
– Сказати не можу. Звернень багато.
Галина Михайлівна поклала слухавку й стиснула кулаки. Патруль під’їде… А коли? Вранці? Завтра? Через тиждень?
Вона підійшла до вікна й поглянула на вулицю. Пустельно, тихо, лише ліхтарі світять. А в її домі стоїть пекло. Музика ляскає, люди тупають, кричать. І нікому до того діла немає.
Галина Михайлівна згадала, як жила колись. Тридцять років у цій хаті. Бачила, як мінялися сусіди, як росли й виростали
І цей молоток зараз спочивав у шафі, але тепер звучав наче соната перемир’я в їхньому затишному будинку.
